На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Я залишаюся сама, коли наступного дня Руслан йде на пари. Дзвоню в університет та відпрошуюсь за станом здоров’я, заразом міркуючи, що робити далі. Я пообіцяла Руслану, що не буду виходити з квартири й не намагатимуся забрати речі з дому. Я навіть не думаю про це. Телефон я відключаю, щоб не бачити дзвінків від Вані й щоб він не міг відстежити моє місцеперебування, якщо йому раптом заманеться це зробити.

Попри це я не почуваюся безпеці. Думаю про те, що будь-якої миті може повернутися матір Руслана, або що Ваня все-таки знайде мене. Це страшно. До жаху та до тремтіння в руках. Я заспокоююся лише після гарячого м’ятного чаю. І тільки коли ключ у дверях повертається й на порозі з’являється Руслан, мене остаточно відпускає.

Я більше не тремчу, як осиковий лист, не здригаюся від найменшого шереху за дверима й не боюся. Руслан заходить у кімнату з пакетами. Явно був у магазині, тому й затримався. Пари в нього закінчилися ще дві години тому.

— Привіт, — обережно каже він. — Як ти?

— Страшно, — зізнаюся. — Боялася, що прийде твоя мама, — вичавлюю усмішку. — Або він.

Руслан стискає щелепи. Учора він, ледь закінчивши розмову, відкинув телефон і накинув куртку на плечі. Я ледве вмовила його нікуди не їхати та не розмовляти з Ванею. Марно й нічим не допоможе.

— Я купив тобі одяг, — каже він. — І смачненького на вечерю.

Я почуваюся ніяково й не знаю, як поводитися. Пообіцяла собі, що поки не буду замислюватися над тим, що буде далі й кілька днів дам собі на те, щоб відпочити та оговтатися. Потім я вирішу, що робити далі. В інституті взяла відгул своїм коштом, потім усе ж таки доведеться звільнитися й орендувати квартиру. А краще поїхати в інше місто, щоб спокійно пережити розлучення.

— Про що замислилася? — запитує Руслан і підходить ближче, ставлячи пакунки на диван. — Я поки в душ, добре? Ти подивись, приміряй, що сподобається, залиш.

— Руслане, не треба було…

— Припини, тобі потрібен одяг.

Заперечити він мені не дозволяє, відмахується і йде в душ, а я, як би не опиралася, з цікавістю зазираю в пакети і йду до кімнати приміряти покупки. Як не дивно, Руслан вгадав із розміром. Він купив плаття, кілька шортів, футболки, а ще піжаму. Я не наважуюся її одягнути через відвертість, та й інші речі… я ніколи такого не носила. Ні, вони не вульгарні, не короткі й не відверті, але я не можу повірити, що колись одягну таке.

Коли у двері стукають, розумію, що Руслан встиг помитися, а я, лише краючись сумнівами, так і не змогла нічого поміряти.

— Заходь.

— Тобі нічого не сподобалося? — запитує з порога, мабуть, помічаючи мою розгубленість і те, що я й досі в старому одязі.

— Сподобалося, — кажу й відводжу погляд. — Я просто…

Не знаю, як описати свою проблему, сказати, що поруч із чоловіком не дозволяла собі такого відвертого одягу? Що не уявляю, як носити таке з високо піднятою головою?

— Гей, — я не чую, як Руслан підходить. — Вибач, я не знав, що ти зазвичай носиш поза інститутом. Подумав, що в цьому тобі буде гарно.

Руслан намагається зібрати речі в пакет, але я лише хитаю головою й відчуваю, як очі обпалюють сльози. Такий простий жест, здавалося б, звичайний, а я розчулилася так, що аж розкисла. Доросла жінка, старша від нього щонайменше роки на три, а то й на п’ять, і плачу.

— Це ще що таке? — він помічає мій стан та опір. — Викинемо ці ганчірки, тільки не плач.

— Не треба… викидати, — схлипую. — Мені подобається, просто… я не носила такого ніколи.

Він здивовано дивиться на мене, кидає пакет на підлогу й торкається тильною стороною долоні щоки, змахуючи сльози.

— Він не дозволяв, — не питає, а констатує Руслан, і я лише киваю. — Я піду вниз, а ти одягнись, добре? Спустишся, коли будеш готова, а я поки на стіл накрию й лимонад приготую, — Руслан усміхається і збирається йти, а я, сама того не розуміючи, хапаю його за руку.

Він зупиняється та здивовано дивиться спершу на мою руку, а потім і на мене саму.

— Оціниш? — питаю несміливо. — Скажеш, пасує чи ні. Тільки відвернися.

Він усміхається, але відвертається, а я швидко знімаю свій одяг та одягаю чорне плаття. Воно ледь доходить до середини стегна, але тканина приємна, і я не відчуваю себе в ньому голою.

— Вже можна повертатися? — зі смішком запитує хлопець.

— Можна.

Я повернута до дзеркала, а тому уважно спостерігаю за його реакцією. На кілька миттєвостей Руслан завмирає, оглядає мене з ніг до голови й зупиняється на очах.

— Тобі личить.

Я бачу в його погляді бажання і пристрасть, він дивиться на мене не так, як повинен дивитися студент на викладача, а тому мені стає спекотно. У легенях бракує повітря для вдиху, а голову залишають розумні думки.

— Білизну теж примірятимеш? — зі сміхом пропонує хлопець, розряджаючи атмосферу.

Я усміхаюся та хитаю головою, а Руслан йде, дозволяючи мені приміряти білизну та одягнути інші речі. Я усміхаюся, коли розумію, що мені подобається цей стиль і хлопець вгадав навіть із цим.