На межі бажання - Адалін Черно

— Я хотів допомогти.

— Допоміг, — вона відкриває рот, але тут же підтискає губи, ніби хоче вилаятися, але раптом згадує, що перед нею студент. — Я не піду, якщо він дізнається, де я. А мені потрібно забрати речі. Гроші.

— Заберемо. Поїдемо разом та заберемо. Я обіцяю, він і пальцем тебе не зачепить.

Вона лише гірко осміхається. Не вірить. Не розуміє, що я дійсно можу її захистити. Так, я лише студент, але це ж не означає, що я із себе нічого не уявляю, що не можу захистити жінку й дати відсіч мужику-довбойобу. Раніше ж міг.

— Послухай, — я різко беру її руку у свої, так, що змушую її відсахнутися.

Аня з невір’ям дивиться в мої очі й шоковано на свої руки, які я стискаю сильніше, ніж хотів би.

— Вибач, — я ослаблюю хватку, але не відпускаю. — Я повезу тебе додому завтра, ти візьмеш свої ключі на випадок, якщо його не буде вдома, збереш усі речі, забереш гроші, і я заберу тебе звідти.

— Він там буде, — з гіркотою каже вона.

— Тоді доведеться познайомити його з моїм правим хуком. Я не дозволю тебе скривдити, чуєш?

Її щоками стікає кілька сльозинок. Вона, здається, навіть не помічає їх. Лише усміхається й дивиться перед собою.

— Звучить романтично, — нарешті вона порушує мовчання. — Але я не можу.

—  Та чому ж?

— Ти мій студент, Руслане, — нагадує мені те, про що я забув. — І він бачив тебе в кав’ярні. Якщо він дізнається, що ти допомагаєш мені, я можу забути про роботу у Виші. Усі дізнаються, що я розбещую учнів і я не зможу працювати за фахом. Та й репетитором теж.

Мені смішно від її слів. Розбещує. Поки вона розсудливо сидить, схрестивши ноги, я думаю про те, як стягнути з неї одяг та перевести нас у горизонтальне положення. Мені смішно, але вона має рацію. Її недочоловік явно посприяє тому, щоб розпустити чутки на все місто, якщо не країну. Я погано знаю його, але здогадуюся, що людина він — гівно, й розлучитися з дружиною нормально не зможе.

— Я вигадаю, як забрати твої речі. Ти можеш узяти відгули в універі?

— Мені однаково потрібно звільнятися. Ваня не дасть мені проходу й буде щодня чекати біля воріт.

— Я буду виходити з тобою, — бовкаю, не подумавши. — Вибач, — вимовляю, коли вона виразно дивиться на мене. — Добре, ти можеш звільнитися. Знайдеш іншу роботу.

Вона киває та шумно зітхає, допиваючи рештки віскі зі склянки.

— Мені потрібно було всього зо два тижні, — каже вона. — Я б змогла розв’язати всі свої проблеми та піти.

Я не хочу відчувати за собою провини, але коли вона вимовляє це, тільки про це й думаю. Що не запитав, вліз, зробив так, як відчував. А тепер вона не розуміє, що їй робити, і я допомогти не можу. Що їй запропонувати? Сказати, щоб збирала речі й жила зі мною?

— Ти можеш не працювати й жити в мене, — видаю, не подумавши.

Аня завмирає, підіймає голову й дивиться на мене своїми вологими від сліз очима.

— А що натомість, Жаров? Запропонуєш розділити з тобою ліжко? І що скаже твоя мама на те, що ти спиш зі своєю викладачкою?

— Та блядь, — лаюся і зриваюся зі стільця, відходячи від неї. — З чого ти взяла, що я запропоную тобі зі мною спати?

— Тому що бачу, що ти хочеш, — вона опускає погляд на мою ширінку, а я обзиваю себе ідіотом, якому несила стримати свій стояк.