На межі бажання - Адалін Черно

— Анно Едуардівно? — дивується Жаров із порога. — Що ви тут робите?

— Я… е-е-е, — затинаюся, не знаючи, як сказати, що веду додаткові уроки.

— Вона мій викладач із російської, — приходить мені на допомогу Кирило. — Анні Едуардівні потрібно додому, а тата немає. Він кудись поїхав.

Руслан з розумінням киває та просить мене одягатися, а сам комусь телефонує.

— Так, до батька я додзвонитися не можу, але відвезу вас сам, — говорить Руслан, повертаючись до квартири.

— Ні, не потрібно, — швидко говорю йому. — Я доїду, ти залишися з братом.

Руслан підіймає одну брову та взувається, не дозволяючи мені командувати. Він впевнено бере мене під руку й веде на вихід. Я встигаю запитати, а як же Кирило, але Руслан лише стенає плечима:

— Він дорослий хлопчик, Анно Едуардівно, і він не вперше залишається вдома сам.

— Я можу доїхати сама.

— Можете, — Руслан киває. — Але якщо я підвезу вас, нічого ж не станеться.

Я дозволяю йому відвести себе та посадити в автомобіль. Тільки коли він заводить двигун, розумію, що автомобіль не його. А ще пригадую злі слова, кинуті йому батьком.

— У тебе щось із машиною? — питаю.

— Угу, — він киває. — В мене позаду п’яний в’їхав, а батько вирішив, що винен я.

Руслан знизує плечима та заводить двигун.

— А де батько зараз?

— Не знаю, я кинув йому ключі від свого автомобіля та пішов, і тут саме брат зателефонував.

— А ця автівка…

— Батька, — каже Руслан. — Він на таксі до мене їхав, тому що вранці випив.

Я з розумінням киваю та замовкаю, не знаючи, про що говорити ще. Та й чи потрібно? В душі я готуюся до того, що на мене чекає: скандал, тому що вечерю приготувати я не встигну. Ми їдемо досить швидко, але в межах дозволеної швидкості. Руслан впевнено керує автомобілем і не намагається поговорити. Його щелепи міцно стиснуті, руки із силою стискають кермо. Він чимось засмучений, тому мовчить.

Я відволікаюся на автомобілі, що проїжджають повз нас, на миготіння будинків та вогнів. У горлі пересихає від самої думки, що чоловік приїде, а я нічого не приготувала. Що він тоді зробить? У голові майнула думка купити готової їжі в супермаркеті, ми саме під’їжджаємо до одного з них.

— Руслане, — прошу в хлопця. — Ми можемо в магазин заїхати?

— Так, звичайно.

Він перелаштовується в потрібний ряд і паркується прямо поруч з магазином. Я думаю, що піду далі сама, але хлопець швидко наздоганяє мене і йде поруч. У кошик я кладу хліб і сметану, а ще беру з полиці улюблені Ваніні сосиски. У відділі з готовою їжею прошу голубці, биточки та салат. Руслан, якщо й дивується, то нічого не каже, залишаючи мої покупки без уваги. Та й начхати, що він там подумає, я не дружина багатого папіка, звичайна вчителька й не можу собі дозволити дорогу ресторанну їжу.

На касі, на мій подив, Руслан відстороняє мене й розраховується за покупки телефоном. Я підтискаю губи й коли ми виходимо з магазину й сідаємо в автомобіль, дістаю зім’яті купюри та простягаю їх хлопцеві.

— Я так розумію, ти не хотів, щоб платила я. Ось, повертаю.

— Мені не потрібні ваші гроші, Анно Едуардівно.

— Я так не можу. Ці покупки зробила я, тож і заплатити теж маю я.

— Жінки поруч зі мною не платять за себе, — спокійно каже хлопець та знову заводить автомобіль.

Уже біля будинку усвідомлюю, що не сказала йому, куди їхати, але він безпомилково приїхав за адресою. Стежив? Підіймаю голову та дивлюся на пошарпану багатоповерхівку. У моєму вікні горить світло. А ще я впізнаю там чоловічий силует. Виходити не хочеться, тому що я розумію: Ваня вдома. Він не дзвонить, отже, хоче зробити мені сюрприз. І, звичайно ж, відчитати.

— Щось ще, Анно Едуардівно?

Я нервово ковтаю й хитаю головою, а після прошу відвезти мене й висадити трохи далі. Руслан знизує плечима й заводить автомобіль. Коли за квартал він не зупиняється і їде далі, всередині зароджується паніка. На світлофорі смикаю двері, але вони не піддаються. Заблоковані.

— Руслане, куди ти мене везеш?

— До себе, — хлопець знову знизує плечима. — Хотів залишити все, як є, але не вийде.

Хочу уточнити, що він має на увазі, але хлопець починає говорити сам.

— Я ж розумію, навіщо це все, — він киває назад. — І чому ти попросила висадити тебе далі. Він вдома? — Руслан знову переходить на ти. — Я не дурень, Аню, я знаю цей зацькований погляд і знаю, як виглядають синці, залишені після бурхливої ​​ночі. Він б’є тебе, а ти боїшся піти. Або ж тобі нікуди. Немає родичів, друзів і просто хороших знайомих.

Руслан влучає точно в ціль, але я не хочу йому в цьому зізнаватися. Відвертаюся до вікна і притуляюся до нього чолом. Щоками течуть гарячі сльози. Я так втомилася опиратися. Думати. Нервувати. Боятися. Я покірно їду туди, куди мене везе Руслан, і сподіваюся, що чоловік не подзвонить. Він не дзвонить, мабуть, хоче познущатися з мене. Або майстерно помститися, щойно я переступлю поріг дому.