На межі бажання - Адалін Черно

— Відпусти мене, будь ласка, — кажу майже крізь сльози. Нехай тільки відпустить, забере руки та відійде, потім я зможу, зможу щось сказати йому, заперечити, виправдати синець на руці, та що завгодно зробити.

Але він не відпускає, тільки сильніше притискає мене до себе й навіть, здається, намагається погладжувати мене по голові.

Я не хочу, щоб мене жаліли, щоб робили все це тільки тому, що в мене такий чоловік. Зі злості не розраховую силу поштовху та щосили вдаряю Руслана в груди. Він лише відходить, здивовано дивлячись на мене.

— Послухай, Жаров, — я здіймаю руку з вказівним пальцем і тицяю ним у хлопця. — Ніколи не смій підходити до мене, торкатися та думати, що ти супергерой, — на очі навертаються зрадницькі сльози, але я одним рухом змахую їх. — Просто забудь про все, що ти собі вигадав. У мене чудові стосунки з чоловіком, а це, — я підіймаю руку вище: — сліди вчорашньої бурхливої ​​ночі.

Його погляд змінюється. З розгубленого стає злим та зухвалим. Я потопаю в ньому на миті, але дуже швидко беру себе в руки й продовжую:

— Ще раз підійдеш до мене — й присягаюся, ти ніколи не здаси мій предмет.

Я теж знаю на що тиснути. Почула випадково, що Жаров докладає зусиль, щоб його не відрахували. Здається, батько погрожував позбавити його грошей, якщо той не закінчить університет із хорошими оцінками.