На межі бажання - Адалін Черно
Ледве Жаров залишає кабінет аудиторії, як я розслабляюся та швидко збираюся, вирішивши, що складу план уже потім. Запхавши зошити в сумку, виходжу з аудиторії та прямую на кафедру, де дозволяю собі випити кави й трохи відволіктися від того, що сталося. Я не розумію, звідки Жаров дізнався про наші стосунки з чоловіком і не хочу навіть думати, що про це може дізнатися хтось ще. Сподіваюся, Руслан не настільки дурний, щоб розповісти про це, а ще всередині з’являється тверда впевненість, що мені потрібно щось змінити. Набратися сміливості та подати на розлучення. Шкода тільки, візитку, яку дала мені Валерія Степанівна, я викинула.
Закінчивши з парами, поспішаю на вихід. Додому мені варто прийти вчасно, приготувати вечерю та з усмішкою зустріти чоловіка, а ще встигнути подивитися ціни на житло. На невелику однокімнатну квартиру, нехай десь на околиці міста й у поганому районі, але так, щоб моя зарплата дозволила прожити на ті гроші, які залишаться від сплати за оренду житла.
Не знаю, звідки раптом взялося рішення піти від чоловіка. Припинити боятися і, нарешті, вийти із зони комфорту. Витримати все і стати вільною. Але я відчайдушно хочу щось змінити. Готова навіть попросити візитку у викладачки психології ще раз.
Вийшовши за ворота, наштовхуюсь на автомобіль Жарова та на нього самого. Він впевнено спирається на капот автомобіля і свердлить мене поглядом. Втім, я вдаю, що нічого не помічаю та йду далі.
— Анно Едуардівно!
Оклик Жарова я чую, але вперто продовжую йти далі, молячись, щоб Руслан відчепився та не пішов за мною. Звісно, дарма сподівалася. Я чую звук кроків за спиною, після чого мене хапають за плече й розвертають.
— Ну чого тобі? Знову?
— Вирішив, що після занять можу поговорити з тобою не як студент та викладачка, — серйозно каже він. — Я ж дійсно допомогти хочу.
Поки Руслан каже, я озираюся на всі боки й помічаю як кілька студентів зупинилися, щоб подивитися на нашу невелику дискусію. Якщо ми продовжимо так стояти, почнуться пересуди й розмови, збереться ще більше роззяв.
— Ми можемо поговорити в іншому місці? — запитую. — Десь у кав’ярні неподалік.
— Тут поруч Старбакс. Підійде?
Киваю.
— Сідай у машину, — пропонує він.
— Ну вже ні, — заперечую. — Я дійду туди сама, а ти чекай мене там, добре?
— І ти точно прийдеш?
— А ти точно не відчепишся?
Руслан хитає головою й дивиться, злегка примружившись. Не відчепиться, швидше на очах у всіх схопить за руку та потягне до автомобіля.
— У Старбакс за п’ятнадцять хвилин, — пропоную й розвертаюся в напрямку кав’ярні.
Чим ближче я підходжу до закладу, тим більше не знаю, про що ми будемо розмовляти. Я популярно та дохідливо поясню Жарову, що йому не варто лізти в моє сімейне життя? Або з якої стратегії найкраще починати? З нападу? Сказати, що не поставлю йому залік, якщо він не припинить?
У кав’ярні багато відвідувачів. Воно й не дивно. Зараз друга година дня, у багатьох студентів закінчилися пари, хтось прийшов на обідню перерву або просто посидіти з подругою за чашкою кави. Окидаю поглядом заклад, шукаючи знайомих та сусідів. На щастя, нікого не бачу, проте відразу помічаю Жарова. Він сидить за столиком біля вікна. У його руках келих із кавою, а навпроти, де маю сісти я, стоїть ще один.
— Послухай, ти мусиш припинити… — починаю відразу, щойно сідаю за столик.
— Анно Едуардівно, — Руслан безцеремонно перебиває мене. — Я припустився помилки, — каже він. — Мені дуже шкода, що я прийняв синці на вашому тілі за побої, а не за бурхливо проведену ніч.
Він плавно переходить на ви, а мені стає страшенно ніяково через тему розмови. Хіба це повинні обговорювати студент та викладачка?
— Я вчинив імпульсивно й не подумав, — Жаров йде на відступ, вибачається й навіть виглядає винуватим. — Надалі обіцяю, що подібного не повториться.
— Дякую велике, Руслане, — вимовляю. — Рада, що між нами все, нарешті, встало на свої місця.
Він осміхається, роблячи це так, що всередині мене смикається якась пружина. Я не знаю, що стало причиною: його осміх, який свідчить про те, що ні чорта між нами не встало на свої місця, або те, як він окидає мене поглядом, яким студент точно не може дивитися на свого викладача.
— Вип’єте зі мною кави на знак примирення? — пропонує він та киває на склянку. — Я замовив американо. З цукром та без молока. Класика.
— Я б із задоволенням, але мені час, — виправдовуюсь. — В мене призначена зустріч і я не можу на неї спізнитися.
Виправдання, чесно кажучи, так собі, але пити з ним каву та відчувати на собі погляд, який чи не роздягає мене при всіх, більше не можу.
— Рада, що ми все з’ясували.
Перекинувши сумку через плече, встаю, поправляю стілець та вже збираюся йти, коли мені в спину летить:
— Ми з’ясували проблему з побоями, — коментує він. — Але ти як і раніше подобаєшся мені. І я не маю наміру відступати.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
