На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Ранок видається для мене складним, як ніколи. Ваня встає раніше, готує сніданок і взагалі поводиться так, ніби в нас другий медовий місяць. Якби я була на п’ять років молодшою та значно наївнішою, повірила б і повисла в нього на шиї, а так… я просто усміхаюся так щиро, як тільки можу, й сідаю, щоб поїсти те, що він приготував.

Ми обоє збираємося на роботу. Я, як і завжди, одягаю штани, закриту блузку з високим коміром та коротким рукавом, але тут помічаю садно від пальців на руці трохи нижче ліктя. Це все наслідки вчорашньої пристрасті Вані. За сексом він навіть не зрозумів, що залишив на мені синці. Знімаю блузку та одягаю гольф під горло. Він єдиний із випраних, який можна одягнути без страху вислухати про те, що я одягаюся, як повія.

— Ти сьогодні особливо гарна, — бреше та не червоніє Ваня.

Сьогодні я виглядаю жахливо: під очима залягли тіні, які мені ледь вдається приховати макіяжем, блідий колір обличчя настільки, що навіть рум’яна не допомагають, та згаслий погляд. Проте я усміхаюся та навіть знаходжу в собі сили, щоб обійняти чоловіка на прощання.

У маршрутці я знову мрію. Про те, що одного разу нарешті знайду в собі сили зізнатися, що Ваня не любить і ніколи мене не любив, зберу речі та піду. І не буду думати про те, що буде потім. Колись це обов’язково станеться.

Біля університету я поправляю одяг та озираюсь навкруги. Заходжу всередину та прямую в аудиторію, де в мене за розкладом перша пара. Вона минає швидко та якось навіть сумбурно. Спочатку я шкодую, що особисте не дає мені нормально працювати й діти здобувають освіту ось так, а потім думаю про те, що однаково вони запам’ятають тільки те, що захочуть.

Друга пара починається теж якось навіть дуже стрімко. Між учнів я мигцем помічаю Жарова й намагаюся не надавати цьому надмірного значення. Я викладач, а він звичайний студент, яких сотні. Лекцію я починаю з теми та закінчую домашнім завданням, яке вони повинні будуть виконати.

Усі розходяться, а я сідаю, щоб розписати план наступної пари, що роблю завжди відразу після лекції. Те, що в аудиторії я не сама, розумію за характерним скрипом дерев’яних мостин. Підіймаю голову й наштовхуюсь поглядом на Жарова. Дивлюся на знову зачинені двері аудиторії та зітхаю. Чому саме сьогодні?

— Привіт, — коротко говорить він та підходить ближче.

— Здрастуй, студент Жаров. У тебе запитання по лекції?

— Ні, по особистому, можна?

Я зітхаю.

— По якому особистому?

— Хочу поговорити з тобою, — говорить він. — Серйозно.

— І про що?

Руслан бере в кутку окремий стілець і ставить його навпроти мого столу. Сідає, спираючись на спинку руками та пильно дивиться на мене.

— Що ти робиш поруч зі своїм чоловіком?

— Господи, знову, — не витримую. — Ти що, не розумієш? — закипаю. — Я люблю його, Жаров. Лю-б-лю, — по складах повторюю свою брехню.

— Не любиш, — впевнено говорить він.

— Чого ти від мене хочеш?

Втомлююся від безглуздої розмови, від суперечки й від того, як Руслан дозволяє собі зі мною поводитися. Я ж не продавець із супермаркету, і не дівчинка із сусіднього під’їзду. Я його викладач, і в нього має бути елементарна повага до мене.

— Якщо скажу, що хочу тебе захистити, ти повіриш?

У грудях нестерпно пече, а дихання збивається. Намагаюся зрозуміти, він це серйозно чи просто формулювання таке… дивне. І виглядає Руслан рішуче налаштованим, впевненим у собі та своїх силах. Це лякає. Якщо хоча б один студент дізнається, мені можна вже сьогодні не повертатися додому.

— Ну що ти так на мене дивишся? Я все знаю. І про те, що він б’є тебе, і про те, що ти це терпиш.

У легенях миттєво бракує повітря. Навіть вдихнути не можу, настільки все пече всередині. Ось звідки він дізнався? Звідки? Хто йому сказав? Чи він підглядав? Заліз на дах сусіднього будинку і…

— Про що ти? — витягую руки перед собою та беру зі столу олівець, щоб хоч чимось зайняти тремтячі руки.

— Про це, — він перехоплює мою руку та різко оголює її до ліктя, де знаходиться пара фіолетових відмітин від чоловічих пальців.

Я відразу ж висмикую руку та швидко встаю, пхаю книжки в сумку й хочу піти. Втекти, щоб не розмовляти й нехай думає, що хоче. Сьогодні ж звільнюся якомога далі від гріха. Як же все невчасно. А ще ж кредит закривати потрібно.

Руслан перехоплює мене вже біля виходу.

— Чому ти з ним? — хапає мене за лікоть та зі злістю дивиться на синці.

— Послухай, це не те…

— Твій чоловік б’є тебе, а ти все одно залишаєшся з ним? — його голос звучить голосніше, ніж зазвичай, а потім він робить те, чого я найменше чекаю: притягує мене до себе та впевнено шепоче: — Я заберу тебе в нього! Не дозволю йому до тебе торкатися, чуєш?

Стан у мене такий, що хоч плач, хоч крізь землю провалися. Ця безвихідь розв’язує мені руки, які я знесилено опускаю вздовж тіла. На підлогу падає моя сумочка, звідки враз вилітають зошити та інші речі, а ще телефон. Мені начхати, на все. Я хочу втекти, щоб не відчувати того приниження, якого зазнаю зараз. Ось він, простий хлопчина переді мною. Хлопець, який якимось чином з'ясував, що чоловік знущається з мене, і вирішив допомогти. Пообіцяти, що зможе щось виправити.