На межі бажання - Адалін Черно

— Твій перший робочий день! — з гордістю вимовляє чоловік і, поклавши руку мені на талію, притягує до себе, щоб обійняти. — Хвилюєшся?

— Не так щоб дуже, — усміхаюся через силу, тому що в голові досі крутяться спогади вчорашнього вечора. Точніше того, як Ваня зірвався…

— А що це ти так одяглася? — гмикає. — У тебе сукні немає? Що ти постійно в штанах, джинсах та довгих спідницях?

— Вань, ти ж знаєш, я не люблю виряджатися, — виправдовуюсь.

— Ну й молодець, — схвально киває чоловік. — Розумниця моя, — він притягує мене до себе, затискає в сталевих лещатах і цілує в маківку. — Хай щастить.

Ваня відчиняє мені двері й, помахавши рукою на прощання, зачиняє їх. Я ж спускаюся сходами й намагаюся не звертати увагу на біль від садна, розташованого трохи вище стегна. Воно ниє після жорстких торкань чоловіка, але найгірше — пораненій стусанами душі. Поняття не маю, що сталося з Іваном за останній рік: чи то невдачі на роботі дають про себе знати, чи то я і справді стала іншою, і заслуговую на його «повчання».

Повільно спустившись сходами, виходжу на вулицю і, опустивши голову вниз, плетуся до зупинки. Я знаю, що чоловік дивиться у вікно й перевіряє, чи не зустрівся мені дорогою хтось із сусідів-чоловіків. У нього параноя, і мені це добре відомо, але я не знаю, що зробити, щоб він перестав мене ревнувати. Проходити повз знайомих, як німа мумія? Одягатися в паранджу? Я й так одягнула класичну спідницю, хоча спеціально купувала гарне чорне плаття з відкритими плечима. Купувала і знала, що ніколи його не одягну. Хіба що вдома, перед дзеркалом.

І нехай сьогодні Ваня сказав, що я можу вдягнути щось молодіжніше, мій внутрішній голос підказує, що це не так. Мені не можна носити короткі спідниці й сукні, а також заборонені панчохи та кофтинки з глибоким декольте. Іноді простіше перерахувати те, що можна, тому що «не можна» останнім часом стало занадто багато.

Заходжу в маршрутку, сідаю біля вікна й дозволяю собі прикрити очі та помріяти. Уявити, що я вільна, немов птах, і можу робити те, що хочу. Можу не слухати чоловіка та одягнути те, що мені подобається. Можу погуляти з подругою і випити з нею в барі, прийшовши додому пізно.

— Кінцева, жінко, — грубий голос водія вириває мене зі світу фантазій.

Я швидко киваю й виходжу, щоб пересісти на іншу маршрутку. До університету, куди я влаштувалася працювати після переїзду, їхати майже годину. Прямого рейсу немає, потрібно робити пересадку. Маршрутка затримується, і я нервово позираю на годинник. До занять залишилося пів години. Якщо транспорт не приїде зараз, я спізнюся у свій перший робочий день. На щастя, маршрутка під’їжджає за кілька хвилин. Я ледь протискуюсь всередину та їду в натовпі пасажирів аж до зупинки університету.

Заплативши за проїзд, виходжу назовні й вдихаю свіже повітря на повні груди. Після кількох таких поїздок страшенно хочеться мати власний автомобіль, але в мене його не має бути за статусом. Ваня вважає, що автомобіль створений не для жінок, а просити його привозити мене на роботу — означає провести з ним ще мінімум сорок хвилин поруч. І невідомо, як він відреагує на натовп молодих студентів, часто занадто розперезаних та нахабних.

— Анно Едуардівно, — чую дзвінкий жіночий голос, ледве заходжу в корпус університету.

Обертаюся й бачу перед собою Тамару Петрівну, нашу директорку, яка приймала мене на роботу.

— Добридень, — відразу вітаюся й із роздратуванням помічаю, що вона оглядає моє вбрання.

— Схвалюю, — киває вона, дивлячись на довжину моєї спідниці та відсутність декольте.

Я лише усміхаюся, точніше, вичавлюю із себе усмішку. До початку мого першого заняття залишається хвилин п’ять. А я б хотіла ще зайти в аудиторію, роззирнутися та підготуватися, але Тамара Петрівна бере мене під руку і пропонує:

— Відрекомендую вас студентам.

Відмовити не маю права, хоча не хотіла б, щоб мене представляли з пошаною. Це зайве. Не люблю привертати до себе увагу. Але Тамара Петрівна не залишає вибору: рішуче бере мене під руку і веде до аудиторії 47, розташованої трохи лівіше від входу.

— Здрастуйте, — говорить вона присутнім студентам. — Хочу відрекомендувати вам нового викладача філософії — Скворцову Анну Едуардівну.

Студенти мляво оглядають мене, хтось відпускає жарт, придумуючи прізвисько «монашка», а інші дивляться в телефон. Їм зовсім не цікаво, хто прийшов на заміну. Цей інститут не найкращий у місті. Навчаються тут перевважно важкі діти багатих батьків. Фінансування надходить справно й директорка робить усе, щоб дати студентам знання. Отримують вони їх чи ні — це вже не її проблеми.

— Здрастуйте, — вимовляю.

— Що ж, я прощаюся з вами, — директорка йде, залишаючи мене сам на сам зі студентами.

Глитаю та побіжно оглядаю їх. Хлопці зухвало оглядають моє тіло, а дівчата зиркають із неприхованим презирством, хоча я не розумію, чим воно викликане.

— Тема нашої лекції…

Договорити мені, звичайно ж, не дають. Час огляду нової викладачки вичерпується і в аудиторії починається галас.

— Вам є вісімнадцять, Аня… Едуардівна.

— А ви заміжня? Я б вду… одружився.

— Намалювалася тут, — кричить одна з дівчаток. — Як на подіум.