На межі бажання - Адалін Черно

— Я всього лише пристебнув пасок безпеки, — коментує він і відсторонюється.

Я ж відчуваю, як мої щоки заливає вогнем. Мені соромно за свою поведінку. За те, що подумала бог знає про що, коли він не зробив нічого жахливого, а всього лише турбувався про мою безпеку.

— Ви завжди боїтеся чоловіків, чи це я особливий? — цікавиться Руслан, перш ніж завести автомобіль та рушити з місця.

Я не відповідаю, та і йому, здається, зовсім не потрібна моя відповідь. Натомість Руслан впевнено веде автомобіль, а я крадькома позираю на його руки, вкриті татуюваннями. На ньому легка біла вузька футболка, яка відкриває кожен візерунок, хоча на вулиці холодно.

— Можете зняти пальто, у салоні спекотно, — він трохи повертає голову й ловить мене за підгляданням.

— Давно в тебе татуювання? — вирішую запитати, якщо вже він зауважив мою цікавість.

— Давно, — він киває. — Років п’ять точно. Першу зробив у п’ятнадцять, а потім не міг зупинитися.

У салоні дійсно спекотно, але я намагаюся не звертати на це уваги. Знімати пальто точно не буду. Переводжу погляд із сильних рук Руслана на дорогу. Дивно, але в його автомобілі я практично не відчуваю хитавиці та неприємного запаху вихлопних газів. Автомобіль легко котиться дорогою, і я навіть отримую задоволення від поїздки, чого раніше ніколи не було.

— Приїхали, — вимовляє Руслан.

Я смикаю ручку, щоб вийти, але двері не піддаються і я повертаюся до хлопця.

— Це жарт такий? — кажу суворим голосом. — Випусти мене негайно, Жаров.

За мить він нахиляється до мене так близько, що я не встигаю відскочити, а після зусиллям волі стримую себе на тому ж місці. Нехай не думає, що мені страшно. Нічого такого немає!

— Не жарт, Анно… — він робить паузу та опускає погляд на мої губи, ніби хоче поцілувати. — Едуардівно.

— Відчини двері, Жаров, раптом нас хтось побачить.

Він починає сміятися, випускаючи жаркий пар повітря мені в обличчя.

— В мене тоноване скло, Анно Едуардівно, — з насмішкою каже він. — Повір, нас точно ніхто не побачить.

І знову цей погляд на мої губи. Темний, тягучий, я читаю в ньому суміш бажання та заборони, а після з жахом розумію, що мовчу й чогось чекаю. Паузу Руслан розуміє по-своєму: обхоплює моє підборіддя однією рукою, проводить великим пальцем по нижній губі, трохи відтягуючи її. Його погляд вмить темніє на кілька тонів, він уривчасто дихає та наближає обличчя так близько, що я відчуваю жар його дихання:

— Скажи, що в тебе нікого немає, — п’яно просить він. — Скажи, бо я до охреніти, як хочу тебе.