На межі бажання - Адалін Черно

Студенти мовчать під моїм пильним поглядом, мабуть, чекають реакції, можливо, істерики або негайної скарги в деканат. Нічого цього я робити не збираюся і, діставши із сумки свої записки, приготовані ще кілька тижнів тому, починаю лекцію. Я прийшла в інститут із думкою, що дам майбутньому поколінню знання, які допоможуть їм у житті, а зараз розумію, що нічого з цього їм не потрібно. Що ж… я просто проведу лекцію.

Здається, мій вчинок їх дивує. Вони сидять мовчки, на останніх рядах хтось навіть спить, а деякі дівчата все ще злісно дивляться на мене.

— Дякую, до побачення, — кажу після закінчення лекції.

Студенти виходять з аудиторії, а я, зібравши в сумку всі свої речі, уже збираюся виходити, але в цю мить дзвонить мій телефон. На екрані висвічується ім’я чоловіка. Серце пропускає удар. Я думаю, що він дзвонить, щоб відчитати мене за те, що пішла раніше, але потім розумію, що він напевно подзвонив би мені відразу ж як це зрозумів.

— Алло.

— Доброго ранку, кохана.

Він говорить, як грішник, який розкаявся, і я розумію, що він щойно прокинувся й не зрозумів, коли ж я пішла.

— Доброго. Як почуваєшся?

— Голова болить. І ні чорта не пам’ятаю, що вчора було. Я це… з тобою все гаразд, Анют?

— Так, Вань, все гаразд.

Насправді зі мною не все гаразд. За останні двадцять чотири години відбулося стільки всього, що мій мозок відмовляється сприймати все те, що сталося.

— Маленька, дозволиш мені загладити свою провину? — запитує телефоном Ваня. — Тільки ти і я, ресторан.

Я не встигаю відповісти, тому що в цю мить в аудиторію входить Руслан. Він кидає швидкий погляд на ряди й, переконавшись, що нікого немає, зачиняє двері на замок. Від шоку я втрачаю дар мови, а потім усвідомлюю, що на іншому кінці дроту мій чоловік, і він чекає на відповідь.

— Так, добре, — квапливо погоджуюся.

— Сходимо?

— Так, звісно.

— І ти навіть не запитаєш куди?

Коли Ваня хоче загладити провину, він говорить ніжним, спокійним голосом, не матюкається та не підвищує на мене голос. Він стає ідеальним чоловіком, уважним і турботливим, готовим здувати з мене порошинки.

— І куди ж? — запитую діловим тоном, який, судячи з зітхання чоловіка на тому боці слухавки, йому зовсім не подобається.

І все через студента, який із кожним кроком підходить усе ближче і ближче. Я не знаю, чого від нього чекати й інстинктивно відходжу далі, хоча точно не повинна виказувати страху перед ним.

— Ти зла на мене, так?

— Що ти, звісно ні.

Чоловік мені не вірить. Я відчуваю це по його зітханням та мовчанню в слухавку, яке тисне на мене навіть через відстань.

— Ванюш, усе добре. Вибач, у мене за розкладом пара.

Я встигаю почути тільки «Передзвони», перш ніж вимикаюся та опиняюся затиснутою між столом у першому ряду і хлопцем, який, вочевидь, не розуміє слова «ні».