На межі бажання - Адалін Черно

Аня

— Анно Едуардівно, — Валерія Степанівна перехоплює мене біля дверей на вихід з університету.

Мої пари давно закінчилися, але я дозволила собі посидіти на кафедрі зайву годину та подумати про все, що сталося. Мої губи досі горять після наполегливого поцілунку Жарова, і я поняття не маю, як цього позбутися. Як прибрати спогади, які спливають раз у раз. Я не хочу, щоб вони мареннями спливали перед очима, прагну забути, але не можу, сама не знаючи чому.

— Так, Валеріє Степанівно.                            

Її сьогоднішнє одкровення вразило мене до глибини душі. Я не очікувала, що вона зізнається в насиллі, розповість про те, що сталося з її життям. Напевно, потрібно бути занадто сміливою людиною, щоб таке зробити. Я аж ніяк не така рішуча й ні в чому зізнаватися не хочу, тому що боюся. Валерія не знає мого чоловіка, а він може бути по-справжньому розлюченим.

— Пройдемося разом? Я тут подумала, нам же все одно по дорозі.

Відмовляти їй не бачу сенсу, та й виглядати це буде якось негарно з боку, тому киваю та крокую поруч із нею. Я чекаю, що вона почне розмову про чоловіка, про насилля, але Валерія просто розповідає про своїх студентів. Каже про пари та про те, що сьогодні вона дуже втомилася, тому що студенти зірвали лекцію.                                                        

— І все через цього Жарова, — з запалом виголошує Валерія, змушуючи мене знехотя, але згадати Руслана.                                                        

— І що він зробив? — обережно уточнюю.

— Прийшов на пару злий, як сам чорт, — розповідає вона. — Поняття не маю, що з ним сталося, але відразу стало зрозуміло, що можна чекати біди. І справді! — вигукує Лєра. — Вони з Прокоф’євим щось не поділили й зав’язалася бійка.                            

— Що, прямо в аудиторії?                            

— Так, Жаров встав і врізав Прокоф’єву, уявляєш? А потім ще й мене послав за зауваження, — уже тихіше вимовляє вона. — Закохався він, не інакше, — робить висновок Лєра.

— З чого ти взяла? — занадто різко випалюю я, і миттю прикушую язика. — Ну, я маю на увазі, що, хлопці з інших причин не б’ються?                            

— Б’ються, звичайно, але він так подивився на Прокоф’єва, що… — Лєра замовкає, замислюючись. — Загалом, я впевнена, що в справі замішана дівчина.

— І що Жарову буде за бійку? — цікавлюся, сподіваючись, що його серйозно покарають, адже він побився на парі, та ще і грубо відповів викладачці.

— Та а що йому буде? — фиркає Лєра. — Максимум отримає догану і його папаша відвалить грошей на якесь обладнання для університету. Ну, або купить плазму ректору, — вона посміхається.

— І що, тут завжди так? — уточнюю.

У мене, звісно, ще не було таких проблем зі студентами, але хотілося б знати, що після серйозної провини їх покарають.                            

— Звісно, Аню. Ці діти — синочки та дочки багатих батьків, які готові на все, аби в особовій справі кожного не згадувалися жодні зайві деталі, розумієш? За ті роки, що Жаров тут вчиться, у нього було стільки приводів, а йди поглянь його особисту справу — добре, якщо там один-два записи є, — вона хіхікає. — У них занадто багато грошей, щоб морочитися, а у їхнього синочка занадто висока думка про себе та вседозволеність.                            

Я мовчки переварюю інформацію й тепер, здається, розумію, чому Жаров так поводиться. Він робить це, тому що звик отримувати все, що він хоче. І нова викладачка нічим не відрізняється від тієї ж студентки. Усвідомлювати це неприємно, але саме ця інформація допомагає мені виштовхнути зі спогадів його руки на моїй талії та поцілунок, який розворушив мою душу.

В підсумку, я приїжджаю додому повністю спокійною та впевненою, що спогади про Руслана більше не потурбують мене. З Валерією ми прощаємося на одній із зупинок, вона розповіла немало інформації про студентів, після чого помахала мені на прощання рукою та піднялася сходами маршрутки. Мені вона сподобалася, попри те що перша наша розмова пройшла не надто приємно.

— Ване, я вдома, — кричу з порога, помічаючи, що двері відчинені, а черевики чоловіка стоять біля порога, де я бачила їх вранці. Отже, він нікуди не виходив.

— Привіт, люба.                                                        

Ваня з’являється в передпокої за хвилину, впирається плечем в одвірок і з обожнюванням у погляді дивиться на мене.                                                        

— Я так скучив, — вимовляє він та підходить ближче, згрібаючи мене в обійми.

Я обіймаю його у відповідь, стискаю його спину руками та опускаю голову йому на плече, наказуючи собі не плакати, бо саме зараз чомусь дуже хочеться саме розридатися.

— Я забронював столик у ресторані, маленька, — каже Ваня. — Ми ж сходимо?

— Так, звичайно, — белькочу ледь чутно, тому що в горлі встає клубок. Я проштовхую його глибше й кажу вже впевненіше: — Ходімо, тільки я переодягнуся.

— Добре, — киває чоловік. — Там це… на кухні потрібно буде прибрати. Я хотів приготувати вечерю вдома, але ти ж знаєш, як я готую? — він начебто вибачається, але я відчуваю, як всередині закипає роздратування.