На межі бажання - Адалін Черно

— Ще раз, Жаров… ще раз ти наважишся доторкнутися до мене.

Вона витягує руку вперед і тицяє в мене вказівним пальцем, говорить зі злістю, буквально випльовуючи кожне слово, але я звертаю увагу аж ніяк не на це. Вона тремтить, але старанно намагається приховати це. А ще її очі гарячково блищать, а щоки почервоніли. Невже вона…

Аня хапає зі столу сумку, пхає туди телефон і, перекинувши її через руку, прямує до дверей.

— Анно Едуардівно, — зупиняю її зверненням. — Ти можеш скільки завгодно відштовхувати мене, але я ж бачу, що ти хочеш. І чоловіка в тебе ніякого немає! — кажу впевнено, швидше переконуючи в цьому себе, аніж її.

— Є, — каже вона якось тоскно, чи що.

Після, повертає ключ у замку та штовхає двері, виходячи в коридор. Я ж залишаюся в аудиторії бо, по-перше, йти незручно, а по-друге… я пиздець як хочу її, і це єдине місце, де пахне нею настільки, що я можу думати. Про неї. Про нас. Про те, що зроблю що завгодно, лише б цей «Ванюш» раптом звалив. Залишилося тільки дізнатися, хто ж це такий.