На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Ми замовляємо їжу. Я прошу принести цезар та апельсиновий фреш, а чоловік вимагає яловичий стейк та пасту з морепродуктами. Я подумки підраховую, скільки це все коштує — і мені стає погано. Від моєї зарплати, яку я, втім, ще не отримала, уже залишилася менша половина.

Коли нам приносять замовлення, я коротко усміхаюся та беруся за їжу. Бажання питати, що за сюрприз — немає. Я взагалі з острахом думаю, що буде далі. Невже Ваня вигадав щось ще? І зробить мені так само неприємно, як і минулого разу. Або ж він дійсно хоче вибачитися за все, що сталося?

— Тут гарно, — коротко коментує чоловік, і я лише киваю.

Обвожу поглядом ресторан і помічаю, що тут досить багата обстава. Столики з кованими ніжками та м’які дивани. Тут чисто і привабливо, ввічливий, послужливий персонал та смачна їжа. Ціни не кусаються, але не дешево, звісно. Говорити про те, що такі походи не з нашою кишенею, не буду. Ваня й так це знає, але продовжує вперто витрачати мої гроші, щоб ми як і раніше жили на його зарплату, а він відчував себе годувальником.

Іноді я думаю, що в мене правильні думки, і мені дійсно потрібно щось змінити. Узяти себе в руки, дістати візитку, яку мені дала Валерія та яку я успішно сховала від чоловіка, і почати жити так, як хочеться. Ці думки все частіше відвідують мене, і я внутрішньо знаю, що час щось змінювати, але зробити це мені ніяк не вдається.

— Дуже смачно, — плямкаючи, вимовляє Ваня.

У нього з рота випадає шматок стейка, він бере його пальцями й запихає назад до рота. Я ж озираюся на всі боки, щоб переконатися, що цього ніхто не бачить. Ось куди нам ходити, якщо він банально не вміє поводитися як людина? За розгляданням ресторану я помічаю його. Чомусь побачивши Жарова, відчуваю як всередині різко смикається, а в голові крутиться тільки «це він». Я не розумію, чому так. Можливо, тому що до мене не так часто чіпляються. Або ж я геть позбавлена ​​чоловічої уваги й Жаров став таким собі ковтком свіжого повітря для мене, але ж це не може бути так.

— Ти куди дивишся? — раптом різко промовляє Ваня, так, що мені доводиться знітитися та перевести погляд на нього.

— Там студенти з моєї групи, — знизую плечима й намагаюся бути безтурботною. — Здивована, що вони ходять у такі хороші місця, а не в бари.

Знаю, що кажу те, що задовольнить цікавість чоловіка. Він кидає короткий погляд у той бік, куди я дивилася і, відвернувшись, кривиться.

— Коли студенти стали такими? — розгублено вимовляє він, а в мене тьохкає в грудях.

— Якими? — байдуже питаю.

— Здоровими лобуряками. Певно, чіпляються? — вкрадливо вимовляє він.

— Та ти що, — відмахуюся. — Ми для них вчителі, не більше.

Усвідомлюю, що саме зараз, у цю саму хвилину відрізала всі можливості поскаржитися чоловіку на чіпляння Руслана. А ще розумію, що приховала сам факт того, що мене цілував інший, нехай і мій студент, але я ж у перші миті я навіть відповідала, не тямлячи, що роблю.

— Це добре, — киває чоловік та пхає пальця до рота, щось витягуючи з нього. — Кісточка, — коментує і мені стає так соромно.

Я знаю, що цей вечір заздалегідь зіпсований і що я навряд чи буду задоволена сюрпризом Вані. Я боюся його й це єдине, що мене турбує. А ще я нервую, тому що Жаров знаходиться в декількох метрах від мене, і я абсолютно не знаю, що він зробить, коли помітить нас.

— Анно Едуардівно?

Я повільно рахую до трьох і намагаюся не виказати свого хвилювання, коли чую його голос.

— Доброго вечора, Руслане, — вимовляю та намагаюся не дивитися на нього.

Чекаю, що він піде, задовольнившись простим привітанням, але він продовжує стояти, а після видає:

— Вибачте, можна я заберу вашу супутницю на кілька хвилин?

Мені здається, що моя щелепа знаходиться десь на рівні підлоги, тому що я абсолютно не очікувала цього. Наважуюся підвести голову та подивитися на чоловіка, який із подивом дивиться на Жарова.

— З якого дива, хлопче?

— Я хотів би уточнити кілька моментів щодо завтрашньої лекції, — Руслан продовжує безбожно брехати, тому що завтра в мене немає в нього лекцій, і якщо раптом Ваня про це дізнається…

— Пробач, Руслане, я не даю консультацій у неробочий час. Усього найкращого.

— До побачення, — глузливо вимовляє він і відступає.

Я ж колупаю салат та швидко кладу вилку на стіл, відчуваючи, як тремтять руки.

— Офігіти, у вас охрінівші студенти, — вимовляє чоловік. — Заберу, каже. Він що, на п’ять років залишався? — раптом регоче чоловік. — Здоровий такий. Жах.

— Не знаю, — знизую плечима. — Я не знайома з усіма студентами.

— Це добре, — раптом киває чоловік. — Щоб я тебе і близько з ним не бачив.

— Я відійду в туалет, добре?

— Іди.

Хапаю зі столу сумочку та прямую до вбиральні, де зараз же відкриваю кран і плескаю холодну воду на обличчя. Мені погано від однієї думки, що Жаров, мій студент, який чіплявся до мене, в одному ресторані з нами. Що як він раптом вирішить підійти до чоловіка та поговорити з ним? Розповісти про все? Що Ваня зробить зі мною за те, що я це приховала? Адже він точно подумає, що мені це подобалося.