На межі бажання - Адалін Черно

— Випусти мене з автомобіля! — мій тон переходить на крик. — Випусти! — відвертаюсь від Руслана і впираюся чолом у вікно.

Мене пробиває тремтінням від почуттів, які я зовсім не повинна відчувати щодо цього хлопця. Навмисно повертаюся спиною до нього так, щоб він не бачив моїх червоних від збентеження щік. А ще доводиться сильно звести ноги від збудження, яке несподівано налинуло на мене. Так не повинно бути. Точно не з ним. Ні.

— Аня, — його голос звучить поряд із моїм плечем, і я майже зі схлипом повторюю:

— Випусти мене, Жаров, будь ласка…

За моєї фразою слідують довгі миті тиші та спекотного, уривчастого дихання хлопця поруч. Я не знаю, чому так поводжуся, але з жахом розумію, що тільки так, не дивлячись йому в очі й не відчуваючи жару його дихання, можу відмовити та вийти звідси.

— Двері розблоковані.

Я не хочу звертати уваги на його тон: злий, засмучений та якийсь грубий. Він ніби виштовхує мене з автомобіля, хоча крім цих двох слів більше нічого не говорить. Я вириваюся з автомобіля і вдихаю свіже повітря.

Відходжу на кілька кроків від автомобіля, ніби він винен у тому, що я відчувала кілька хвилин тому, та озираюся. Університет знаходиться прямо переді мною, але я мнуся, зупиняюся неподалік і намагаюся прийти до тями. Щоки ще горять, а руки трясе від нервів, і це я ще не звертаю уваги на серце, яке несамовито калатає всередині, раз у раз силкуючись вискочити з грудей.

Зібравшись із силами, йду на кафедру, щоб перевести подих, і мені соромно зізнатися в цьому самій собі, сховатися. Тут я недосяжна для Руслана, але ось практично за три години в мене пара. І він буде на ній присутнім.

— Доброго ранку, — зі мною вітається викладачка психології.

— Доброго. Не чекала побачити когось так рано, — зізнаюся.

Ми ще не встигли близько познайомитися з усіма викладачами, але з Валерією Степанівною ми розмовляли вчора. Вона приємна жінка років сорока, уважна, охайна і, як мені здалося, занадто педантична.

— Я приходжу іноді ще раніше, — зізнається вона. — А ви чому прийшли так рано? Втекли від чоловіка раніше?

Вона каже це без злого умислу й очевидно не для того, щоб зачепити. Валерія Степанівна не може знати про мої стосунки з чоловіком, та й говорить вона приязно й мило. Втім, вона ж викладач психології? Що, якщо вона побачила за моїм життям клеймо жертви насилля?

— Встала раненько і вирішила, що зможу підготуватися в універі, та і ви маєте рацію, не хотілося заважати чоловікові.

— Послухайте, Аню… — вона затинається, мабуть, вирішуючи для себе самої, чи варто говорити зі мною далі. — Я не маю права лізти до вас у сім’ю, але… загалом, ось, — вона простягає мені візитку, на якій написано:

«Адвокат. Спеціаліст з розлучень».

Далі написаний номер телефону та адреса адвокатської контори, куди можна звернутися. Я все ще не розумію, як вона дізналася, але мені стає страшенно соромно та ніяково від цього.

— Я сама жертва домашнього насилля, Анно, — сухо каже вона. — П’ять років у шлюбі з чоловіком, якому було абсолютно начхати на мою думку та бажання. Побиття, насилля, я не з чуток знаю, як це. Я і вчитися пішла після розлучення на психолога, щоб допомагати людям, — вона замовкає. — Якщо хочеш, можемо поговорити про це. Він давно тебе б’є?

В цю мить я чую за спиною шурхіт і занадто швидко повертаюся, ніби боюся, що за спиною стоїть мій чоловік і він точно все чув.

— Костя? Іванов? — здивовано цікавиться Валерія. — Ти ж завжди з запізненням і частіше на другу пару, чому так рано?

Хлопець, якого я запам’ятала по брудних жартах на мою адресу, вмить знічується та навіть буркоче вибачення.

— Я хотів… — він затинається і стенає плечима. — Переплутав кабінети.

По тому, як швидко він тікає з кафедри, розумію, що він усе чув. Сподіваюся, що завтра, або навіть сьогодні, уся аудиторія не буде говорити про те, що мене б’є чоловік.

— Ці студенти, — нарікає Валерія Степанівна. — Ви молода, видна дівчина, вони вам проходу не дадуть, ось побачите.

Я лише хмикаю, чудово розуміючи, що так і є. Он, один після другої зустрічі зізнається вже казна в чому. Влаштовуючись на роботу в інститут, я знала, що буде важко. З дітьми-підлітками завжди нелегко, але я й подумати не могла, що настільки. І насамперед — мені самій.

Я відсиджуюся на кафедрі до першої пари, після чого йду вести лекцію, сподіваючись, що з Русланом нам перетинатися не доведеться. Так і відбувається. Я не бачу його аж до наступної пари, яку веду в його групі. Мені чомусь ніяково та страшно, і хоч я розумію, що він не може знати про мою реакції на його відверті слова, мені соромно за те, що я відчувала там, в автомобілі.

— Добрий день, — вітаюся зі студентами.

Цього разу повторюється те ж саме, що й першого, щоправда, цього разу на стільці, де я мала сидіти, розлите щось червоне. Я не надаю цьому значення й обвожу поглядом аудиторію. Руслана не помічаю, хоча знаю, що він приїхав в університет разом зі мною. Чомусь я очікувала, що він буде тут, а ще ось це все точно його рук справа. Я відмовила йому і він вирішив влаштувати посміховисько? На що Руслан сподівався, що я не зрозумію, що це зробив він? Або не побачу всього цього, і брьохнуся в червону рідоту?