На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Наступний день починається з гучного сопіння чоловіка під боком і спогадів про минулу ніч. Я жену думки, які лізуть у голову, але вони вперто, одна за одною, ніяк не залишать мене. У голові враз пробігає шалена думка, що так бути не повинно. Що ставлення Вані до мене неправильне і він не повинен здіймати руку, матюкатися на мене та витрачати мої гроші на випивку з друзями.

Закінчивши зі спогадами, тихо встаю з ліжка, щоб не розбудити чоловіка, беру в шафі заздалегідь приготовлені речі та виходжу у вітальню. Швидко одягаюся, збираю сумку і виходжу. На годиннику шоста ранку, але я не можу перебувати в одній квартирі з Ванею. Страшенно боюся, що він знову почне буянити, тому тікаю, молячись подумки, щоб він не прокинувся в найближчу годину та не побачив, що я пішла завчасно.

Вирвавшись на вулицю й доїхавши до університету я, нарешті, видихаю. До пар залишилося ще дві години, тому я вирішую прогулятися околицями, подивитися на місто та морально відпочити. У цілодобовій кав’ярні купую собі каву й сідаю в парку. На вулиці трохи прохолодно, але гарячий напій чудово зігріває. Зателефонувати та обговорити ситуацію, що склалася, мені ні з ким. Матері з батьком давно немає. У мене залишилася єдина сестра, але вона завжди говорила мені залишити Ваню та жити своїм життям. Не думаю, що якщо подзвоню їй зараз, почую щось нове.

Чим більше думаю про те, що сталося, тим більше переконуюся, що винна сама. Як там Ваня сказав?

— Ти не могла посидіти з нами годинку? Твої зошити тебе чекали, блять?

Я ж дійсно могла перебороти небажання й посидіти з чоловіком та його друзями. Може, мені потрібно бути трішечки вдячнішою й не тікати, як зараз, вранці. Адже так я нарвуся на неприємності. Що, якщо просто зараз Ваня вже прокинувся, а мене немає вдома? Про що будуть його думки? З жахом прочиняю очі та допиваю каву. Про що я тільки думала, коли йшла з дому в таку рань? Чоловік прокинеться, побачить, що мене немає, і мені знову буде непереливки.

Я зі страхом підводжуся з лави й чвалаю до зупинки, сідаю на маршрутку та доїжджаю до потрібної мені вулиці. І тільки потім думаю, що робити далі. Повернутися додому? І що я скажу? Де була? Та й пізно вже повертатися, до занять якась година, і я витрачу її на те, щоб повернутися. На зупинці я сідаю на лавку і спостерігаю за людьми, які снують туди-сюди. Я остаточно у всьому заплуталася. І все частіше повертаюся думками до розлучення. Що, якщо я не буду просити у Вані згоди, а просто зберу речі та піду? Він розсердиться, але я зможу видихнути, не думаючи про те, що на мене чекає сьогодні ввечері. Я зможу бути вільною.

Поки я думаю, повз мене мчить автомобіль, але трохи далі він різко зупиняється та повертається, зупиняючись просто біля зупинки. Я кручу головою навсібіч і помічаю поруч тільки літнього чоловіка та молоду дівчину, яка розмовляє телефоном. Мені стає спокійно. У крайньому разі, мене не вкрадуть, не посадять силоміць в автомобіль, як у дешевих бойовиках.

— Анно Едуардівно? — водійські двері відчиняються і звідти показується голова Руслана Жарова. — Доброго ранку, — чемно вітається та виходить з автомобіля.

Він виглядає так, ніби зійшов з обкладинки журналу: рвані джинси, футболка з кількома розрізами збоку, прямо там, де знаходяться косі м’язи живота, накачані руки й сонячні окуляри на густому волоссі. На ногах білі кеди, на грудях висить якийсь прямокутний медальйон, втім, звідси я не можу розгледіти, що там написано.

— Доброго, — киваю йому у відповідь і зніяковіло відводжу погляд, визираючи свою маршрутку.

— На транспорт чекаєте? — цікавиться він. — Там цей… поломка з маршруткою, наступна не скоро приїде, — тоном знавця вимовляє він. — Ходімо, я вас підвезу.

Перспектива сісти в автомобіль до свого студента мене аж ніяк не радує. Згадуючи, як мене ревнує чоловік, лише хитаю головою і відповідаю:

— Дякую, я викличу таксі.

Щоб підтвердити свої слова, відразу дістаю телефон і натискаю на додаток. Ним мені доводилося користуватися лише кілька разів через необхідність економити. Ваня завжди говорив, що немає сенсу викликати таксі, адже в нього є автомобіль, до чого нам зайві витрати. Не встигаю натиснути на кнопку, як Руслан вихоплює в мене з рук телефон.

— Облиште, Анно Едуардівно. Я ж теж їду в інститут. І грошей не візьму, та й автомобіль у мене значно краще обраного вами… — він робить паузу та вдивляється в екран мого смартфона: — Пежо.

— Руслан, віддай, будь ласка, мій телефон. Я нікуди з тобою не поїду.

— Ви що, мене боїтеся? — здивовано запитує він. — Чи у вас є хлопець і він забороняє вам їздити з молодими студентами?

Він усміхається, а я дивуюся тому, наскільки близько він підібрався до правди. Тільки чомусь це підстьобує мене встати, вихопити з його рук телефон і піти до автомобіля, що стоїть біля зупинки. Чекаю, поки Руслан відчинить двері й відразу сідаю всередину. Тут пахне хвоєю та лимонами, від чого я на кілька хвилин навіть гублюся, настільки в мене він не поєднується з власником машини.

— Бачите, усе не так страшно, — з усмішкою вимовляє він та нахиляється до мене близько-близько.

Я інстинктивно відштовхуюсь убік і втискаюсь у пасажирське сидіння настільки сильно, наскільки це взагалі можливо. Тільки потім, коли чую його гортанний сміх, розумію, наскільки смішно та безглуздо це виглядало збоку.