На межі бажання - Адалін Черно

Мій перший день в університеті закінчується так само як і почався: я сідаю в маршрутку, їду до потрібної зупинки, роблю пересадку та їду додому. Не можу сказати, що задоволена результатом того, як усе минуло. Швидше, я здивувалася тому, як мене прийняли в університеті. А ще я зовсім не знаю, як розповісти про роботу Вані. Що сказати? Що все минуло добре? Він почне цікавитися подробицями, а я не хочу брехати, але й говорити правду було б нерозумно.

В душі сподіваюся, що він не запитає, а дорогою додому думаю, що приготувати на вечерю, адже чоловік повернеться всього за кілька годин. Піднявшись сходами й діставши ключі, помічаю, що двері до квартири відчинені. Це означає, що Ваня вже вдома. Всередині чомусь усе холоне. Те, що чоловік вдома раніше завершення робочого дня означає тільки одне: він або випив на роботі, або робить це прямо тут, з друзями.                             

І, судячи з того, що з вітальні доноситься регіт, так і є. Я даю собі ще кілька хвилин, перш ніж із силою грюкнути дверима та чекати, коли Ваня з’явиться в передпокої. Чоловік не змушує на себе чекати, виходить і, притулившись до стіни, уважно оглядає мене захмелілим поглядом. Я вичавлюю із себе усмішку та з удаваною цікавістю запитую:                             

— У нас гості?                              

— Так, Анечко, — нудко промовляє чоловік. — Покликав друзів, щоб відзначити твій перший робочий день. Так, кілька хлопців із роботи прийшли.

Я киваю, не цікавлячись, що на святкуванні мого першого робочого дня роблять колеги чоловіка. Це загрожує зривами з його боку. А нових ударів цього разу я не витримаю.

— Там цей… я купив ковбаски й сирка з твоєї кредитки, окей? Закуску треба було приготувати хлопцям. Ну, й горілки взяв теж.                             

— Добре, Вань.                                                          

Перекривати взятий чоловіком кредит, звичайно ж, доведеться мені з нової зарплати. Я звикла. З радістю відклала б кілька копійок, але з такими витратами не вийде. Ваня заздалегідь запитав, якою буде зарплата й тепер буде витрачати цю суму з кредитки, змушуючи мене покласти гроші назад, щоб не стикнутися з проблемами з банком. Я тільки зітхаю від усвідомлення, що мені залишиться рублів сімсот.

Я йду в кімнату, щоб переодягнутися та вийти до столу. Святкувати нічого, та й немає бажання робити це з абсолютно незнайомими мені людьми, але я виходжу. Вітаюся, знайомлюся й сідаю до столу. Хвилин за десять чоловік відкликає мене вбік й каже:

— Анют, тобі як, нормально? Не соромно? — не зовсім розумію, про що йде мова й запитально дивлюся на чоловіка.

— Стіл майже порожній, маленька. Може, приготуєш чогось? Олів’єшки там або картопельки з м’ясцем.

— Це довго, Вань, ви швидше доп’єте та розійдетеся.

— Я ще за однією метнусь, а? Ну, маленька, незручно ж якось тепер випроваджувати їх, та й заради тебе ж старався. Друзів ось покликав, щоб відзначити твій робочий день. Як там справи, до речі?

Я відкриваю рот, щоб розповісти вигадану історію про непоганий робочий день, як чоловіка хтось кличе.

— Ну, ти приготуй, гаразд? А я поки в магаз збігаю.

Він іде, так і не давши сказати мені ані слова. Це все заради мене? Я гірко усміхаюся та йду на кухню, дістаю з холодильника куплене вчора м’ясо, мию його, нарізаю кубиками та кидаю в мультиварку. Туди ж вирушає й картопля. Чоловік заходить у кімнату лише для того, щоб запитати, чи не потрібно ще щось докупити. Я пишу список і навіть не запитую, на які гроші він усе це купить, тому що й так знаю: на кредитні.

Чоловік йде, і я дозволяю собі присісти на стілець та видихнути. Чомусь його відсутність вдома завжди заспокоює мене. Я знаю, що він не застане мене за думками, що не побачить, як я усміхаюся якимось спогадам або мріям, тому що зазвичай це його дратує. Зараз я думаю лише про те, чому досі живу з ним і не подала на розлучення.                                                          

Страх.                                                                                       

Я боюся його злості й того, що він ні за що не дасть мені розлучення. Вб’є, але не дасть. Я пам’ятаю нашу першу розмову про те, що нам потрібен час, щоб жити далі. Я попросила розлучення вперше ще до того, як він наважився здійняти на мене руку. Тоді він і зірвався. Закричав, що ніколи й ні за що не дасть мені розлучення. Вдарив так, що я відлетіла на кілька метрів від нього. На обличчі тоді утворилася значна гематома, добре, що було літо, але з квартири я однаково не виходила, щоб ніхто не знав. Відтоді я боюся навіть просто заїкнутися про розлучення. Терплю і сподіваюся, що одного разу наберуся сміливості й сховаюсь, можливо, назбираю грошей та найму адвоката.

Гупають вхідні двері, і я підскакую, щоб створити видимість роботи. Чоловік ставить пакети на стіл, дістає дві пляшки горілки, кілька кілець дорогої ковбаси та зо два шматки сиру з пліснявою. Ми ніколи не дозволяли собі таких продуктів і це чітко читається на моєму обличчі.

— Не хочеться вдарити лицем у багно, — коментує чоловік.

Вирішую, що краще в цьому випадку промовчати й просто беру ковбасу та сир на нарізку. Охайно викладаю продукти на тарілку, коли чую зле:                             

— Тобі начхати, так? На цю турботу та на все інше? Я ж для тебе стараюся.