На межі бажання - Адалін Черно

— Прошу зберігати тишу, — намагаюся вимовити якомога голосніше, але однаково не виходить.

Не так я уявляла собі перший день роботи. Та що там! Я ж навіть не думала, що можуть бути проблеми зі студентами. Вирішила, що прийду, спокійно проведу лекцію та піду, але ні. Вони навмисно принижують мене, сміються, відпускають вульгарні жартики. Перший порив — залишити аудиторію й хай буде що буде, але потім набираю трохи більше повітря в легені й вимовляю:

— Всі, кому не цікаво, можуть покинути сьогоднішнє заняття.

Підводиться близько десяти чоловік, і я додаю:

— Певна річ, ви отримаєте одиниці.

Зціпивши зуби, студенти сідають назад.

— Пропоную познайомитися, — беру журнал у руки й, обійшовши стіл, спираюся на нього стегном. — Я називаю ваші імена та прізвища, а ви підіймаєте руки. І ще: прошу зберігати тишу, тому що в іншому разі ви ніколи не здасте мій предмет.

Аудиторією здіймається галас, але він досить швидко стихає. Я ж намагаюся бути впевненою в собі та сильною: я викладач, вони студенти. Я сильніша від них, розумніша, серйозніша та розважливіша. Не знаю, чому переконую себе в цьому.

За знайомством проходить половина пари. Наступну ж половину я приділяю розпорядку, вирішуючи не навантажувати їх лекцією та перенести її на наступний раз. Коли дзвінок сповіщає про закінчення, прощаюся і, дочекавшись поки студенти залишать аудиторію, прямую на вихід. Щоправда, вийти не вдається, тому що саме в ту мить, коли моя рука торкається дверної ручки, двері відчиняються, і я буквально вилітаю назовні, натикаючись на широкі груди того, хто відчинив їх з іншого боку.

— Я спізнився, так? — гмикає той, хто безцеремонно спробував увірватися в аудиторію. — Ти новенька, так? Я Руслан Жаров, — він тягне до мене руку і, не дочекавшись мого жесту у відповідь, опускає її.

На кілька хвилин втрачаю дар мови. Мій погляд чіпляється за квадратне підборіддя, рівний правильний ніс, пухкі губи та карі очі, які чомусь здаються шалено великими, а ще дивляться на мене так, що хочеться сховатися. На мене давно ніхто так не дивився. Дуже давно. Хлопець усміхається, оголивши ряд білосніжних зубів, а я опускаю погляд нижче й натикаюся на груди, у які вдарилася кілька секунд тому. Вони в нього широчезні й знаходяться прямо на рівні мого погляду. Він високий. Під метр вісімдесят, не менше.

На його шиї красуються татуювання, які зникають під футболкою. Такі ж величезні візерунки й на руках, трохи нижче та вище ліктя. Далі не видно, але мені чомусь здається, що він весь у татуюваннях. Мені завжди було цікаво, навіщо спотворювати себе чорнилом, але на ньому вони чомусь виглядають навіть виправдано. На правій руці в нього дорогий годинник. Я знаю цю марку, тому що придивлялася такі на подарунок чоловікові до того, як він став зриватися.

— Ей, я знаю, що приголомшливий, але щоб продовжити, тобі варто сказати своє ім’я.

— Приємно познайомитися, Руслане Жаров, — суворо кажу йому. — Я Скворцова Анна Едуардівна, новий викладач філософії. І, так, на пару ти запізнився.

Голос звучить якось розгублено та зовсім не так впевнено, як мені того хотілося б, а руки чомусь тремтять. Проте я знаходжу в собі сили обійти величезну гору м’язів, що височіє наді мною, та навіть попрощатися.

— Гей, Анно Едуардівно, — хлопець кличе мене, коли я відходжу всього на кілька кроків. — На наступну пару я прийду вчасно, — він підморгує, а я знічуюсь, відчуваючи, як палають мої щоки.

***

Це моя перша книга на Букнет) буду рада вашим коментарям та лайкам)