На межі бажання - Адалін Черно

Аня

— О котрій ти сьогодні звільнишся? — запитує чоловік, притулившись спиною до одвірка в передпокої.

— Після чотирьох. Мені поставили додаткову пару в університеті, — виправдовуюсь та швидко взуваю туфлі, щоб швидше вийти з ненависної й задушливої ​​квартири.

— І платити більше будуть? — відразу ж уточнює Ваня.

— Так, — киваю. — Зарплата буде на десять відсотків вищою.

— Малувато щось, — коментує.

— Ну, що є. Відмовитися я не можу.

Чоловік киває і, поки я одягаю пальто, про щось зосереджено думає.

— Ти ж встигнеш вечерю приготувати, так?

— Напевно.

— Ну ти вже постарайся, так? Я до шостої буду вдома, не раніше. Почаклуй біля плити, щось смачне приготуй. Битки там… ну, тобі видніше.

Я мовчки киваю та виходжу за двері, обережно зачиняючи їх за собою. Втома хвилею накочує на організм. Я знайшла підробіток. Займаюся з дітьми молодших класів російською мовою. Узяла собі п’ятьох діток та після пар ходжу до них додому. Платять більше ніж добре. Я вже була на трьох заняттях, сьогодні має бути ще два. З них я відклала п’ять тисяч на те, щоб в майбутньому орендувати квартиру.

Гроші сховала в подушку, обережно розрізавши та зшивши її. Іншого виходу не було. Від Вані хотілося втекти, та й боятися останнім часом я стала його ще більше. Він, звісно, припинив бити мене, але натомість, став вимогливішим та нахабнішим. У мене практично не залишається вільного часу, усе витрачається на роботу, приготування їжі та прибирання, але найгірше у вихідні, коли ми обоє вдома. Мені доводиться виконувати будь-які примхи чоловіка, приносити йому їжу, воду, все, що він попросить.

Пам’ятаю, як відмовила йому в один із таких моментів. Сказала, щоб йшов їсти на кухню, бо я страшенно втомилася. Тоді на моєму плечі, трохи ближче до ключиці залишився слід від так званого «виховання».

— Я так розумію, ти забула, як потрібно поводитися з чоловіком, так? — Ваня схопив мене тоді за плече, вп’явся чіпкими грубими пальцями й стиснув так, що перед очима потемніло.

— Вибач, — ледь чутно промовила.

— Що?

— Вибач, зараз усе буде, — поспішно та якомога голосніше.

— Чекаю. І щоб такого більше не чув. Ти жінка й ти повинна бути господинею. Мені насрати, що ти втомилася, ясно? Потрібно було менше часу приділяти своїм зошитам та лекціям. І взагалі, якщо робота відбирає в тебе стільки часу, може, звільнишся?

— Пробач мені, Вань. Я не подумала, все добре.

Я поспішала заспокоїти його, тільки щоб чоловік не почав наполягати на звільненні. Цього я б точно не пережила: залишитися з ним наодинці вдома на весь час, не бачити людей, подруг. На такі жертви я не була готова, і якщо ціна походу на роботу — покора, що ж… я готова її заплатити.

Лекції я проводжу досить швидко. Час летить, Жаров до мене більше не чіпляється, за що я йому безмежно вдячна. Певне, він перемикнув увагу на своїх одноліток, я ж помічаю, як всю пару він перемовляється з дівчиною, яка сидить поруч. Це на краще. Його увага точно ні до чого доброго не призвела б.

Закінчивши з усім, збираю сумку й виходжу з аудиторії. З парами на сьогодні закінчила, а за пів години в мене заняття з Кирилом, третьокласником, якому потрібні додаткові з правил російської мови. Я виходжу з корпусу університету, спускаюся сходами та наштовхуюсь на холодний погляд справа. Там стоїть Жаров. Поруч із ним ефектна дівчина, яка захоплено йому щось розповідає, але дивиться він не на неї, а на мене. Пропалює поглядом і лише посміхається, коли я відчуваю, як горять мої щоки. Невже я завжди так буду реагувати на нього?

Відвернувшись, йду до зупинки й встигаю на маршрутку, яка саме під’їхала. До квартири, яку вказали мені в смс-повідомленні, дістаюсь за лічені хвилини та дзвоню у двері саме за кілька хвилин до того, як має початися заняття. Двері враз відчиняються, і я потрапляю в полон гарних сіро-блакитних очей, погляд яких спочатку ковзає моїм обличчям, а після оцінювально спускається нижче.

— Здрастуйте, — вимовляю, щоб відвернути чоловіка від погляду, який явно занадто затримався на моїх грудях.

— Здрастуйте, — вимовляє він, дивлячись мені в обличчя. — Ви репетитор із російської мови, вірно?

— Так.

— Проходьте, — чоловік махає рукою, дозволяючи мені увійти.

Він відходить трохи убік й тільки-но я потрапляю в передпокій, зачиняє двері на ключ. Я швидко знімаю взуття, перекидаю сумку через плече та питально дивлюся на чоловіка в очікуванні, коли він покаже, куди йти.

— У вас питання? — він підіймає одну брову та дивиться на мене, як на дурепу.

— А де? Де ваш син? Куди мені йти? — завалюю його запитаннями та чомусь відчуваю, як поколює в долонях.

— Вибачте, — чоловік, нарешті, усміхається та потирає перенісся. — Я такий ідіот, — зі смішком промовляє він. — Не подумав, що ви вперше. Запрацювався.

— Нічого страшного.

— Ходімо, я проведу вас.

Чоловік відчиняє двері ліворуч, пропускає мене вперед та говорить: