На межі бажання - Адалін Черно

Дівчина дивиться на мене з німою вдячністю. Так, що якби я був в іншому становищі, то вже точно б скористався цим почуттям, але зараз якось не пре.

— Тебе куди відвезти? — ставлю запитання.

Відчуваю, що вже повністю протверезів і можу сісти за кермо, тому вирішую, що краще відвезти дівчину в безпечне місце. Хто знає, коли ці відморозки прийдуть до тями.

— Д-д-додому, — затинаючись, відповідає вона. — Я… мені… дякую!

— Ходімо.

Я трохи помилився. На повію дівчина не схожа. Швидше, на училку нашу. Така ж скромна, одягнена, щоправда, у коротке плаття, але його вона раз у раз поправляє, натягуючи то вниз, то вгору, щоб приховати то груди, то дупу. І що тільки, постає питання, робила в цьому клубі?

— Говори адресу, — вимовляю, коли ми опиняємося в машині.

На мій подив вона називає адресу училки, тільки квартиру сусідню, а не її. Я хмикаю. Ось уже не думав, що вдруге за вечір повернуся до її дверей.

— Ти як потрапила до цих хлопців? — цікавлюся в неї.

— Випадково, — вона знизує плечима. — Прийшла до подруги на день народження, усі порозходилися клубом, а я залишилася сама. Вийшла на вулицю — й тут вони, — вона трохи здригається, ведучи плечима.

— Злякалася?

Дівчина тільки киває та складає руки на колінах. До її будинку ми доїжджаємо за пів години. Я допомагаю їй вийти й провожу до вже знайомого під’їзду, і навіть підіймаюся на потрібний поверх.

— Ти з батьками живеш чи сама?

Дівчина трохи затинається та зі страхом повертається в мій бік.

— Та заспокойся ти, — кажу, — ти не в моєму смаку.

Вона трохи розслабляється, але все одно не до кінця. Усе ще напружена та не знає, що мені відповідати. Біля дверей ми зупиняємося й дівчина, нарешті, відмирає.

— Я Ангеліна, — вимовляє вона. — І я живу одна.

Я тільки киваю, не проявляючи жодного інтересу до її оселі. Вірніше, вдаю. Насправді я хочу продовжити з нею спілкування й дізнатися трохи більше про сусідку та її стосунки з чоловіком.

— Руслан, — простягаю їй руку.

— А я думала спайдермен, — вона хіхікає, а я усміхаюся, розуміючи, що все складається як слід.

— Ну, бувай, Ангеліно, — вимовляю й розвертаюся, щоб піти. Зазвичай це діє, як червона ганчірка для бика. Дівчата думають, що все, що станеться далі — їхня ініціатива й вони повністю контролюють ситуацію.

— Руслане, — вона зупиняє мене на півдорозі. — Може, кави?

Я замислююся та намагаюся не показати своєї радости. Насправді я тільки на це й чекав. Це допоможе мені дізнатися більше про мою Аню та її цього гівнюша, який чомусь викликає в мене підозру. Ми заходимо в її квартиру. Тут чисто та затишно, вибілені стелі, обклеєні шпалерами стіни та підлога з килимами. У такій квартирі я жив у дитинстві в бабусі, але вголос кажу:

— У тебе затишно.

— Дякую, — вона трохи ніяковіє й питає: — Чай, кава? У мене є трохи віскі та вина, — дівчина злегка опускає погляд, і тільки зараз я розумію, що подобаюся їй. Вона раптом зрозуміла, що я значно кращий від тих відморозків, які чіплялися до неї, або ж боїться залишатися на самоті?

— Віскі, — вимовляю, розуміючи, що вона не проти випити, та їй і не завадить після всього, що довелося пережити.

Дівчина починає метушитися, а я сідаю на невеликий обшарпаний диван на кухні й закидаю ногу на ногу. У таких квартирах я давно не був. Та і взагалі давно не спілкувався з простими дівчатами, як Ангеліна. Завжди зазвичай із моделями, актрисами та багатими татусевими донечками, у яких за пазухою була крута квартира з ремонтом від відомого дизайнера.

Ангеліна ставить на стіл віскі й вино, дістає лід і келихи й нарізає лимони, сир та викладає сосиски.

— У мене більше нічого немає, — вона винувато опускає погляд, але якщо хтось тут і винен, то не вона, а я.

Зібрався до дівчинки, у якої зарплата менша, ніж я витрачаю за вечір у клубі, і нічого із собою не взяв. Не запропонував заїхати в супермаркет і взяти щось, але хто ж знав, що ми підемо далі?

— Якщо хочеш, я поїду що-небудь куплю, — кажу їй. — Мені вистачить того, що є.

— Не треба, — квапливо вимовляє вона. — Я нічого не хочу.

Я беру в руки пляшку з вином і наливаю їй у келих. Собі ж наливаю дешевого віскі та кидаю пару кубиків льоду. На смак не віскі, а чорт знає що, але я усміхаюся. Моя жага дізнатися про Аню настільки сильна, що я ладен пити навіть цю бодягу.

— Розкажи про себе, Руслане, — просить вона. — Чим займаєшся, та чому вирішив допомогти дівчині в біді?

— Не звик дивитися, як дівчат до чогось примушують, — відповідаю чесно. — Займаюся… підробляю і вчуся. А ти?

— Працюю, — вона стенає плечима. — Навчалася, поки батьки були живі, а як їх не стало… — вона замовкає. — Пів року минуло, а я все ніяк не повірю.

Між нами висне незручна пауза. Я вже шкодую, що пішов із нею й вирішив таким чином дізнатися більше про Аню.

— То як так сталося, що ти залишилася в клубі сама?