На межі бажання - Адалін Черно

— Тут сигналізація є? — цікавиться біля входу Костя.

— Звідки я знаю? — роздратовано кидаю та починаю відчиняти двері.

Чую роздратовану лайку друга й закочую очі. Краще б я сам пішов, чесне слово.

Сигналізації, виявляється, немає. Проте двері піддаються далеко не з першої спроби, але з третьої ми все ж потрапляємо всередину. Я не знаю, чи є тут камери, тому прошу друга накинути на голову каптур. Сам роблю те ж саме. Ми швидко дістаємося кафедри, де я з ліхтариком намагаюся знайти те, що мені потрібно, в душі сподіваючись, що інформацію про нову викладачку вже внесли.

Адресу я знаходжу ледь-ледь. Вона живе десь у чорта на рогах. Район не дуже, хоча я бачив її чоловіка. З таким вона не могла заїхати кудись у нормальне місце. Цей мужик просто не в змозі забезпечити свою жінку.

— Ти скоро? — нервує Костя.

— Йдемо вже, — промовляю, сфотографувавши адресу Ані.

Ми вибираємося з універу так само легко, як і зайшли. Я дивуюся, що дорогою нас ніхто не зупинив, і думаю, що або камери не працюють, або охоронець відверто займається на своєму посту якоюсь хірнею.

— Бля, ти гониш, — жваво вимовляє Костя, щойно ми опиняємося біля своїх автомобілів. — А якби там були камери? Або сигналізація?

— Ну не було ж? — кидаю швидко. — Дякую за допомогу, я поїхав.

— Стій, — друг смикає мене за руку. — Ти що, збираєшся до училки проти ночі?!

— Ага, — киваю. — Пиздець як хочу її побачити.