Зламана коханням - Ксенія Євчук

І вона все ж дізнається все, як і я.

Єдине, що добре в цій розмові — вона записала моє ім’я до списку запрошених на вечірку. Рафаель шукатиме собі дружину, коли найкращий претендент просто перед його носом.

Мені прийдеться попрацювати, щоб він нарешті побачив в ній не страшило, яким вона завжди є, бо не носить одягу, який не більший за неї в три рази.

Я думаю, що знайдуться одинакові сукні для нас…

Всі наступні дні для мене сірі. Це ті дні, коли я не виходжу в люди. Весь час я витратила на те, щоб знайти сукні, на які витратиться Ларія.

І я їх знайшла!

Це справді те, що треба.

Навіть якщо я й не можу знайти чорну стрічку на ногу, яку поклала кудись вчора.

Куди?

Не знаю.

Це було видне місце, а зараз її ніби забрав святий дух.

Ларія майже зриває голос, кричучи про те, що ми спізнюємось.

Я знаю!

Але все ж знаходжу стрічку і пишаюсь своїм потенціалом.

Не зважаючи на те, що ми заплатили вдвічі більше за Uber (і це через мене), сестра забула про це, як тільки ми увійшли в темне приміщення, освітлене ніжним сексуальним світлом, яке так і просить назавжди залишитись тут і жити.

Сестра також покидає мене, бо в неї багато справ. І я, звичайно ж, розумію, бо Рафаель мудак, як-не-як. Та ще й із зором має проблеми, як це вже виявилось.

Я розглядаюсь навколо, шукаючи жертву на ніч. Але коли мене натирають платформи і я дістаю із сумки пластир, жінки, які проходять повз, закочують очі.

Їм хтось скаже, що мені начхати?

Я поправляю волосся, яке накрутила перед виходом, закидуючи його за спину і нахиляюсь, щоб приліпити пластир на п’яту.

Мені начхати на їхню думку. Якщо мені так буде зручніше, то ви можете йти до біса.

Якби я знала, що ці жінки мені нічого не зроблять у майбутньому, я б показала їм голу дупу і посміялась би із їх реакції.

Наступної миті чиясь рука простягає мені бокал із якоюсь рідиною і я обертаюсь до високого чоловіка.

Реально чоловіка. Дуже дорослого.

В нього мила борідка і глибокі сині очі.

— Ви не проти скласти мені компанію?

Це він до мене?

Я закушую губу і роблю дурнуватий вигляд.

— Перепрошую?

— Блейк Флетчер, — бере мою руку в свою і цілує її.

Мені приходиться забрати руку, доки він не з’їдає її.

Перша думка про нього була приємнішою.

— Скільки вам років, якщо не секрет?

Хочеться змінити тему, але це питання життя і смерті.

— Двадцять. —відповідаю, майже не задумуючись.

Мабуть він вірить моїм словам, бо посмішка стає такою, що я можу перерахувати всі його зуби.

Я думаю, що він вдвічі старший за мене.

Я би залюбки переспала із таким дорослим чоловіком.

— То ми б могли... — зупинка.

Я вже встигла зробити ковток, як виявилось, алкоголю, кліпаючи очима.

Він дивиться мені за спину і піднімає голову, ніби позаду мене президент світу.

Я обертаюсь, повторюючи його рух і майже давлюсь вином, в останню мить ковтаючи рідину.

Це не президент країни. Це щось гірше. Прекрасніше і гірше.

— Блейк Флетчер? — він робить щось схоже на уклін, не дивлячись у мою сторону.

— Ланс Фуеґо, — повторює чоловік позаду мене, ставлячи руку на моє плече. — Я вам можу чимось допомогти?

— Насправді, так. — Ланс набагато більший за нього, і мені доводиться високо підняти голову, щоб зустріти його карі очі. — Мати цієї дівчинки переживає за неї, тому послала мене на її пошуки.

Що він каже?

Він ймовірно знає, що моя мати з батьком померли ще коли я була зовсім дитиною.

— Я думаю, що ви помилились... — я не закінчую почате речення, бо рука Ланса простягається між нами і Флетчер відходить назад, хмурячи брови.

— Їй шістнадцять, — додає і тоді вся магія випаровується.

Обидва чоловіки відвертаються від мене, ніби я не цікавлю жодного з них і мені доводиться йти за Фуеґо, щоб не залишитись відкинутою.

Він зупиняється в темнішому за зал коридорі і обертається до мене.

Тут зовсім немає людей, щоб почули нас.

— Де твоя сестра?

Це єдине питання, яке його хвилює? Можливо я хочу знати його вік, а не чути цю фігню?

— Я думаю, що Рафаель знущається над нею якраз цієї миті.

Він примружує очі, мабуть, від того, що я знову не використала прізвище.

— Тоді де ж твоя нянька?

Раунд.

— В мене немає няньки, — я хмурюсь на його тупі та однотипні фрази. — І якщо ти вже про це…

Він більше не слухає. Знову розвертається, щоб піти і мені знову ж таки доводиться майже бігти, щоб встигнути за ним.

— Я не договорила! Ти можеш стати моїм нянем, якщо ти цього хочеш?

Я була б не проти.

В такому випадку я б мала більше можливостей проводити з ним час.

— Ніколи в житті. В мене від тебе болить голова.

Я тягнусь до сумки, витягуючи з неї пачку аспірину і подаю йому, переганяючи.

— Це може допомогти.

Кладу йому в руки таблетки і він повертає їх мені за секунду.

— Це реально допомагає, спробуй. —продовжую торохтіти.

— Перестань розмовляти, дитино.

Мене ображає, коли він так називає мене.

Він відібрав у мене чоловіка на ніч і тепер навіть не хоче розмовляти зі мною.

Зі мною всі хочуть розмовляти.

Цей чоловік якийсь неправильний.

— То ти мені не скажеш скільки тобі років? Я ж можу дізнатись в інтернеті…

— Бажаю вдалого пошуку.

Ми виходимо через якийсь вихід, якого я не бачила раніше і я дивуюсь, що тут так багато людей в однакових костюмах.

— Двадцять три?

Тиша.

— Двадцять чотири?

Така ж сама пустота.

— Двадцять шість!

Він різко зупиняється і я врізаюсь у його спину, відстрибуючи назад.

Ланс показує на мене рукою і двоє чоловіків у чорному підходять до нас.

— То я вгадала?