Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Тоді.

Саме цей день змінив моє життя. І це не перебільшення. Це справді так. Якби я зараз знала про те, що відбудеться колись, чи захоплювалася б я і надалі цим чоловіком, якого бачу просто зараз перед собою?

Взагалі мій вечір повинен був бути дещо іншим.

Я хотіла поїсти піцу, яку ми якось приготуємо із сестрою, після чого відразу зібрати важливі речі і побігти до подруг на ночівлю.

Все змінилось за одну секунду. Я навіть перехотіла ту гидку на смак піцу, яка в нас повинна вийти, бо навіть я не вмію готувати нормально. Мені рідко вдається приготувати страву і не спалити кухню. Це реально рідкість, як я й кажу.

Я дозволяю директору Бласхесу ввійти в будинок, заставивши їх обох зняти свої туфлі, щоб вони не занесли бруд на нові килими.

Мені, звісно, все одно, але це все було куплено за кошти сестри, тому я повинна цінувати це, як-не-як.

Можливо, я забагато дивлюся на чоловіка поруч із Бласхесом, а можливо й замало. Поки що я не визначилась.

Та я навіть забула, що ми не запускаємо гостей у будинок без солодощів. Це наш кодекс, який роздрукований та наліплений при вході. Чоловік тримає в руках ніж так, ніби це якась іграшка. Він ним крутить усяк як і я вірю, що цим він старається приворожити мене. Йому вдається.

Я пояснила дорогу до кімнати Ларії її директору, знаючи, що вона вб’є мене пізніше, бо буквально вся її кімната в ньому. Я вважаю це огидним. Можливо, він нарешті зробить із цим усім лад.

— Як тебе звати?

Чоловік піднімає брови, викрикуючи ім’я Бласхеса. Він просить його допомоги, але я заштовхую його на кухню.

Відстрибує від мене, сідаючи на крісло. Ніж досі в його правій руці, а очі світяться грайливістю.

Ну… Мені так здається.

— Ще раз. Як тебе звати?

— До старших на ви, по-перше. А по-друге. Ти хочеш погратися? Де твої ляльки?

Що?

— Неси іграшки. Я ніколи раніше не грався із дітьми в ляльки Барбі. Все потрібно робити вперше.

Він так жартує? Бо мені взагалі не смішно.

— Ляльками ти вже зі своїми дітьми бавитимешся. Я ще раз запитую, як тебе звати?

— Ви, Мільєр, усі такі? Я Ланс. Ланс Фуеґо.

Йому пасує. Ідеальне ім’я для такого величезного чоловіка.

— А я Афіна Мільєр. Приємно познайомитись.

— Я знаю, хто ти. То де твої іграшки?

Я показую йому середній палець, а він натомість витягує вперед руку із ножем, посміхаючись.

Боже, який же він крутий.

— Тобі відрізати цей палець?

Вхідні двері знову відчиняються і Ларія заглядає до кухні, округлюючи очі.

— Де він?

— Рафаель? У твоїй кімнаті.

Вона кидає пакети на землю і я біжу, щоб підібрати їх і, можливо, почути перші п’ять слів, які вона скаже, зайшовши до своєї кімнати.

— Дитино, у тебе взагалі немає ніякої поваги?

— Тихо.

Він вихоплює з моїх рук пакети і заштовхує мене назад до кімнати. Зачиняє двері.

О дідько, він такий великий тут, стоячи навпроти мене.

Я облизую свої пересохлі губи.

Йду до чайника і вмикаю його, щоб закипіла вода.

— Я просто хотіла подивитись, чи все добре.

— Я не про це. Ти назвала Бласхеса на ім’я, ніби ти щось значиш.

— Я сестра його секретарки.

— Іншими словами — ти ніхто.

Нехай буде так, якщо він це каже.

— Чай чи кава?

Він не відповідає.

Я дивлюсь на нього, щоб перевірити, чи він взагалі тут.

Він тут.

— Чай чи кава? — повторюю своє запитання.

— Дай мені спокій.

— Значить чай. З мелісою.

Стою на місці, дивлячись на нього. Потім так само запарюю чай і подаю йому. Викладаю з пакетів їжу, розкладаючи її по поличках, а деяку навіть кладучи в холодильник.

Отже, сьогодні без піци. Я не думаю, що в Ларії після цього буде апетит.

Чоловік не п’є. Він навіть не дивиться в мою сторону, не те, щоб дихає.

— Скільки тобі років?

— Відчепись.

— Так важко відповісти на одне моє питання?

Він б’є себе по чолі і закладає ніж кудись у штани.

— Важко. Бо цих одних питань я почув уже вдосталь. Мені не цікава ця розмова. Якщо ти не несеш ляльок, то попрошу заткнутись.

— Але я тільки останнє питання. Будь ласка?

— Тридцять три.

У мене відвисає щелепа.

Не може бути.

— Тобі не може бути тридцять три, бо ти схожий на мого колишнього. А йому всього лише двадцять.

— Твій колишній носить із собою три види пістолетів і два ножі?

— Ні.

— Тоді ми не схожі.

Це прогрес. Він уже говорить зі мною.

— Але тобі не тридцять три, чи не так? Ти обдурюєш мене.

Я можу дати йому двадцять п’ять. І це тільки через те, що він величезний і сто відсотків має ідеальне накачене тіло під цією сорочкою. Хочу роздягнути його.

— Скільки тобі по-справжньому?

Я думаю, що він не відповість на моє запитання. Він повністю приймає такий вигляд, ніби мене взагалі тут немає. Ніби тут лише він.

Сходи з коридору скриплять і Ланс підривається з крісла, прямуючи в коридор.

Я вибігаю за ним і бачу Ларію, яка стоїть на найвищій сходинці, не рухаючись. Ми мовчки розмовляємо, переглядаючись. Я можу вже готуватись до того, що вона мене вб’є за мою підставу.

І все ж я знову дивлюсь на Ланса, який розмовляє з Рафаелем. Він такий ідеальний, яким тільки може бути.

Я виставляю руки перед собою і малюю в повітрі серце, потім надсилаю йому повітряний поцілунок, майже сяючи.

Жодної реакції натомість.

Він тільки збільшує очі і тягне свого директора геть із будинку.

Як тільки вони виходять, Ларія майже ривком злітає зі сходів і штовхає мене в плече.

— Не кажи, що тобі запав цей велетень!

Я біжу до кухні, щоб не відповідати на це запитання. Вона не втече від моїх допитувань, якщо переведе стрілки на мене.