Зламана коханням - Ксенія Євчук

Ланс.

Тоді.

Я не повинен був засинати, але нестача сил взяла своє. Я більше ніж впевнений, що це через молодшу Мільєр. Вона виїдає всі мої сили та емоції. Рафаель не був першим, хто помітив мою зміну стану. Я причіплююсь до всіх тільки тому, що вона чіпляється до мене.

Відкривши очі, я не побачив її. А мав би. В цієї дівчини таке шило в дупі, що я б не здивувався, якби вона задля цікавості вистрибнула з літака. Просто тому, що вона так захотіла. Мене відразу понесло до першої частини літака, де сидить Ріво. Вона зосереджено читала книгу, не помічаючи навколишній світ. Я розгледів два слова. І краще б я їх не бачив.

Перевірив навіть частину, де сидить охорона, але і там її не було. Аж тоді я здогадався, що вона пішла до туалету. В передній частині літака її не було. Тиша і світло ринули з кабінки у VIP-частині. Двері були привідкриті, отже, я їх відчинив.

З якого дива я повинен слідкувати, щоб вона не потрапила в халепу? Все, чого я хотів, це спокою.

Я округлюю очі від подиву, коли в моє поле зору потрапляє молодша Мільєр в одній тільки нижній білизні.

— Якої сраки, Мільєр!?

Розвертаюсь, не виходячи.

— Ти ледь не виламав двері, — вона посміхається, я відчуваю це.

— Тебе не вчили, що двері за собою потрібно зачиняти?

— Ти можеш навчити мене.

Моя голова спазмує від кожного її слова.

— Ти одяглась уже?

— Так.

Я знову дивлюсь на неї, от тільки вона стоїть так само, розвернута до мене. Одяг досі лежить поруч.

— Брехуха, — закриваю руками очі і виходжу, гримаючи дверима.

Як можна бути такою противною і в той же час мати найніжніше обличчя, яке я колись міг бачити?

Якщо старша сестра має вигляд демона, то вона являє собою добро. Ларія дуже старанна жінка, і вона завжди догоджає Рафаелю. Що не скажеш про молодшу. Вигляд янгола, а душа чорного диявола.

Фу, мене аж трясе від її голосу у вухах. Краще я зачекаю на неї тут. В повній тиші, спокійно.

Вона виходить вже за декілька хвилин, тримаючи в руці свій сьогоднішній одяг і щітку.

— Ого, ти вмієш самостійно одягатись, — затверджую, втискаючись в стіну.

Вона вільно проходить повз мене, даруючи мені ясну, як день, посмішку.

— Мені подобається, що ти слідкуєш за мною.

— Що? — йду за нею, витріщаючись їй у потилицю.

— Можеш не соромитись. Я знала, що ти захоплюватимешся мною.

Не може на світі існувати ще одна людина з такою самооцінкою, як у мене. І все ж, вона існує. Прямо перед моїм носом.

І цій дитині шістнадцять років.

— Мабуть ти дечого не розумієш.

— Я все розумію. Ще не бачила людини, якій я б не сподобалась.

Вона мені не подобається. Я можу поклястись, що це не правда, якщо вона слухатиме.

— Я і є людина, якій ти не подобаєшся.

Дівчина сідає на своє місце, повертаючись до мене. Вона приставляє великий і вказівний пальці біля обличчя, вишкірюючи свої зуби.

— До останнього не признаєш своєї поразки. Тому ти й подобаєшся мені.

Я не хочу цього чути. Я можу притворитись, ніби заснув? Чи вона навіть так пробереться у мій розум?

— Мені рідко так сильно подобаються люди. Наприклад, мій передостанній колишній...

Затуляю вуха, розвертаю голову до вікна і закриваю очі.

Варто було купити маску для сну або взяти її у Ріво. Вона і так їй не потрібна, адже та читає книгу про секс зі зв'язуванням. Моє бажання повернутись у ті дні, коли я не знав ні Ріво, ані Мільєр, стає таким сильним, незважаючи на те, що саме через Ларію ми нарешті вирушаємо до Сицилії.

Я скучив за справами, які забирають всю мою енергію. Краще вже вони, а не ця мала дупа, рот якої не знає міри.

Навіть крізь рики на вухах я досі чую, як вона торохкотить, не спиняючись. Боже, дай же мені сил...

Я більше не заснув, на відміну від неї.

Вона спить як убита до того моменту, як ми приземляємось. Я не зімкнув очей і почуваюсь таким убитим, що готовий задушити її своїми ж руками. Я переодягнувся у футболку, глянувши на ідеальну погоду Сицилії.

Ріво заглядає до нас і Афіна підривається з місця, налітаючи на неї всім своїм маленьким тілом. Я не чую, що вони кажуть одна одній. Беру сумку молодшої і поправляю свій ніж, прив’язаний до тіла під футболкою сірою стрічкою, що розстягується.

— Тоді зустрінемось ззовні.

Ріво направляється до VIP-ванної з величезним рюкзаком у руках.

— Зажди! — Мільєр пробує забрати з моїх рук свій рюкзак, проте я навіть не докладаю зусиль, щоб тримати його. І я не збираюсь віддавати їй його. — Вже нічого, можеш йти!

— Що це було? — запитую, коли вона прибирає руки.

— Справа для блага людства. Чому в тебе синці під очима?

Цікаво, чому ж.

— Чому в мене синці під очима?

— Я не знаю, в мене їх немає.

— Якщо розум у спадок перейшов твоїй сестрі, то що отримала натомість ти?

Можливо, так вона нарешті заткнеться. Вона стоїть на моєму шляху, і я не хочу її торкатись, щоб пройти до виходу.

— Красу. Невже не помітив? — махає пальцем, складаючи губи бантиком. — То в тебе є брат?

— Я не знаю, про що ти.

Тільки не кажіть, що вона знає про Сета. Бляха, навіть наші вороги не знають, що в мене є молодший брат. Звідки вона могла про це дізнатись?

— Скільки йому років?

— Кому?

— Твоєму братові.

— В мене немає брата.

— Ура, дякую!

Вона розвертається, хутко біжучи до виходу. Я не встигаю за нею навіть з тим, що дуже швидко бігаю.

— Що ура? Та стій же ти!

Вона забігає в літак до Рафаеля і стрибає на місце, де вони сидять. Ларія Мільєр прокидається, потираючи очі. Вони воркують і мені дуже сумно, що я повинен наглядати за молодшою, а не ходити всюди із Рафаелем.

— Як ніч з дикункою? — він виходить з літака, я йду за ним слідом.

— По мені не видно? — я помираю не тільки через те, що майже не спав.