Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Тоді.

— Не смій! — кричу, але він уже зачиняє двері.

Ланс закрив мене у своїй кімнаті на ключ, погрожуючи вбити мене в той момент, як я вийду звідси.

Він не вб'є мене, і я ніяк не можу зрозуміти, до чого ці пусті погрози. Якщо я навіть вилізу йому на голову, він терпітиме це. Це наказ Рафаеля, а значить, що це закон.

Я кричу і декілька разів смикаю дверну ручку, яка застрягла на місці.

Лі зараз на кухні, і якщо вона не спробує мене відчинити, то я їй влаштую щасливі дні до весілля Лар.

Я підключаю нову карточку до телефону, адже мою колишню декілька хвилин тому викинув Ланс разом із карточкою Лієсси.

Знаходжу інстаграми всіх своїх друзів з коледжу, щоб не втратити з ними зв'язок. Ларія не попереджала, що наші сім-карти будуть знищені. А краще б вона знала і зробила це до того, як я втратила тисячі фотографій, де половина з них були компроматами на дратуючих мене людей з коледжу..

Повна лажа втратити їх.

Я пишу декілька повідомлень подругам про те, що це моя нова сторінка і що я в Сицилії. Скидаю їм своє фото, коли вони не вірять мені на слово, а потім ще й відео. Відкладаю телефон і оглядаю кімнату Ланса. Тут пахне свіжістю, але не ним. Запаху кокосу з чорним шоколадом тут навіть і духу немає.

Відкриваю шухляди, перевіряючи їх вміст. Насправді я не маю права це робити, але все ж...

Пусто як в одній, так і в іншій. В третій також нічого.

Мене здивувала тільки величезна шафа, яка заповнена його сорочками, а знизу — декілька пар чорного лакованого і шкіряного взуття.

Якби я народилася чоловіком, я була б ним однозначно.

Якщо я щось зроблю із його одежею, він буде сильно лютувати?

Я витягую декілька сірих сорочок і кидаю їх на ліжко. В моєму рюкзаку немає нічого гострого, щоб я могла цим скористатись. А в кімнаті більше не видно шухляд, де щось може бути. Величезна кімната заповнена тільки шафою з одягом.

Застелене чорним покривалом ліжко виглядає таким м'яким і я сідаю на зручний матрац, надсилаючи всі свої сили в руки. Сорочка не рветься, як би я сильно не тисла і не тягнула. Жодна не рветься, витримуючи.

Та чому ж це так? Мені здавалось, що я набагато сильніша, щоб порвати якусь нещасну чоловічу сорочку.

Я відкидаю їх на бік і піднімаюсь на ноги, стоячи на ліжку. Роблю фотографії його одягу і знімаю себе на фоні цього, щоб закарбувати це в пам'яті.

Він же чомусь затягнув мене саме до своєї кімнати. Були ще кімнати, щоб зачинити мене там. Але він обрав саме свою спальню.

Звичайно, я накручую себе, але я збираюсь влізти йому в голову.

З наступними хвилинами пошуку я не знаходжу нічого нового. Навіть за картинами немає ні секретної фотографії, ані якогось надпису, що завжди доречне в детективних фільмах. Ну, я не знаю насправді, але Лієсса розповідає про книги, які читає. Найчастіше герої знаходять зачіпки за картинами або сімейними фото, що звучить дуже страшно.

Проходять декілька годин, перш ніж за дверима хтось шарудить, дверна ручка рухається, і я зі швидкістю пантери зістрибую з ліжка і опиняюсь біля дверей. Це Ланс, який спершу дивиться на бадьору мене, а потім на розстелене ліжко позаду.

Я не спала, але хотіла.

Прослизаю під його рукою біля дверної рами, яка вже тріщить від натиску його рук на неї. Від нього гарно пахне, ніби він тільки що приймав душ.

Я збігаю короткими заокругленими сходами донизу, ігноруючи лайку, що ллється з його рота.

Подруга стоїть біля дверей, тримаючи в руках тацю з випічкою. Навколо вирує запах спечених булочок і кексів. А ще я пчихаю, вдихаючи цукрову пудру, і вона опиняється на чорній футболці Лієсси.

Ланс спускається донизу, виглядаючи заспокоєним, ніби тільки що не був злішим за хижака, у якого відібрали їжу. От тільки ніздрі його роздуваються, виказуючи його гнів.

Він бере один кекс з тарілки і дивиться на мене, стискаючи губи.

— Ви готові переїхати до квартири гостей?

Лієсса передає мені свою тацю, а сама штовхає мене до дверей, опинившись між нами. Вона точно чула його крики.

— Як ніколи.

Двері відчиняються, і ми виходимо в золотисто-чорний коридор, де кожні два метри стоять чоловіки, дивлячись прямо перед собою.

Двом найближчим людям я пропоную випічку, але вони стримано кивають, відмовляючись. Третій повільно бере до рук шоколадне печиво, ледь чутно дякуючи.

— Смачного, — посміхаюсь, бажаючи віддати йому більше.

Тільки ми проходимо, як Фуеґо відбирає печиво у чоловіка і похапцем закидає його собі до рота.

— Це було не тобі. В тебе в руках кекс.

— А я захотів печиво.

— Тоді віддай йому кекс.

Ми переглядаємось, посилюючи погляди, і я суплю брови, бо він навіть не рухається, щоб дати чоловікові кекс.

Тоді я просто задираю голову і прямую до квартири, де ми житимемо з Лієссою протягом декількох місяців. Або ж до моменту, коли я чи вона захочемо повернутись до Нью-Йорку.

— Ого, тут занадто естетично для моїх очей. — Лі примружується, заходячи першою до квартири.

Я відкриваю рот позаду неї, не в змозі вимовити хоча б якесь слово.

Ми обходимо всю квартиру, а Ланс тримається на відстані, зосереджуючись на моїх діях.

Я йду повільно, а потім роблю різкий рух, і він вимовляє якийсь звук. Розвертаюсь до нього, наближаючись. Він відходить.

— Попався! Я ж знаю, що ти ходиш за мною.

Ігнорування мене не міняє того факту, що він повинен особисто слідкувати за мною, коли я поруч. Лієсса давно піднялась до нашої кімнати, і я чую її захопливі вигуки про те, що там величезна ванна, де можуть поміститись троє особин.

Я відбираю у Ланса кекс, роблю надкус і повертаю його йому. Жодної реакції, окрім сіпання губ. Сумно, що я дратую його. Але вже краще так, аніж нічого.

Витираю руки від пудри об свої шорти і, закинувши рюкзак на плече, біжу до Лі.