Випробування невинуватістю - Агата Крісті

І

На Сонячний Ріг опустилась ніч.

У стінах будинку перебувало семеро людей, які лягли спати, проте не виспалися…

ІІ

Філіп Дюррант, через хворобу та втрату фізичної активності, знаходив щораз більше втіхи в розумовій діяльності. Високоінтелектуальний чоловік, він і тепер усвідомлював ті можливості, які йому відкривав розум. Іноді він розважався, передбачаючи реакції на певні стимули людей із його оточення. Те, що він говорив і робив, часто було не природною дією, а прорахованою, мотивованою винятково бажанням простежити реакцію. Для нього це було грою: отримуючи очікувану відповідь, він зараховував іще один бал на свою користь.

Унаслідок таких розваг він виявив (може, уперше в житті), що є проникливим спостерігачем протиріч і природи людських особистостей.

Особистості як такі раніше його не цікавили. Люди довкола нього чи люди, яких він зустрічав, подобалися йому чи не подобалися, смішили його чи викликали в нього нудьгу. Він завжди був практиком, а не теоретиком. Його бурхлива уява вправлялася в розробленні різних схем заробітку грошей. Усі ці схеми здавалися перспективними, проте абсолютна відсутність ділових здібностей зводила такі спроби нанівець. Досі він мав людей за пішаків. Тепер, коли хвороба відрізала його від попереднього активного життя, він був змушений зважати на їхній характер.

Усе почалося в лікарні, де сердечні справи медсестер, таємна ворожнеча між ними та дрібні образи вимушено, знічев’я прикували його увагу. Відтоді спостереження за людьми швидко стало його звичкою. Люди – це все, що могло запропонувати йому життя. Тільки люди. Він вивчав людей, пізнавав їх, давав їм характеристику. Вирішував, що могло б мотивувати їх, і переконувався, чи його була правда. І справді, все це цікаво…

Того вечора в бібліотеці він зрозумів, як мало знав про сім’ю своєї дружини. Які вони насправді? Що в них на споді душі, під добре знаним зовнішнім виглядом?

Дивно, як мало можна знати про людей. Навіть про власну дружину.

Він замислено глянув на Мері. Що він насправді знав про Мері?

Філіп закохався в неї, тому що йому сподобався її зовнішній вигляд, спокій, серйозність. Так, вона була при грошах, і це також відіграло свою роль. Він подумав би двічі, перш ніж одружитися з дівчиною без копійки. Та йому все підійшло – і він одружився з нею, дражнив її, називав Поллі, насолоджувався її розгубленістю від його розіграшів. Але що він насправді знав про неї? Що вона думала, що відчувала? Він знав, звісно, що вона кохала його з глибокою та пристрасною відданістю. На згадці про відданість він ледь здригнувся та поворушив плечима, наче намагаючись звільнитися від тягаря. Відданість – це чудово, якщо від неї вдається втекти на дев’ять-десять годин на день. Тоді було приємно повертатися додому. Тепер його оточили любов’ю: за ним стежили, про нього дбали, його пестили. Це пробуджувало прагнення, щоб ним трохи нехтували… По суті, можливо знайти способи втечі. Ментальні способи через недоступність інших. Доводилось утікати в царство фантазій чи роздумів.

Роздуми. Як-от, наприклад, хто винен у смерті твоєї тещі? Йому не подобалася теща, і він їй не подобався. Вона не хотіла, щоб Мері вийшла за нього заміж (він замислився, чи вона взагалі хотіла, щоб Мері одружилася), проте не спромоглася завадити цьому. Він і Мері почали щасливе та самостійне життя, як раптом усе полетіло шкереберть. Спершу та південноамериканська компанія, потім фірма з продажу запчастин для велосипедів – обидві гарні ідеї змарнувало погано прораховане фінансування. І ще ті залізничні страйки в Аргентині, що доповнили катастрофу. Усе це прикре «не щастить», але він відчував, що місіс Арґайл якось причетна до цього. Вона не бажала йому успіху. А тоді прийшла хвороба. Здавалося, єдиний вихід – це переїхати й жити в Сонячному Розі, де їм обіцяли теплу зустріч. Він надто й не заперечував. Чоловік-каліка, лише напівчоловік, хіба йому не однаково, де жити? Та Мері було не однаково.

Ну, потреба постійно жити в Сонячному Розі відпала. Місіс Арґайл убили. У трасті збільшили виплати Мері, й вони знову змогли жити окремо.

Він не відчував якогось особливого жалю через смерть місіс Арґайл. Звісно, краще, якби вона померла від пневмонії чи чогось такого у власному ліжку. Вбивство – огидна справа, розголос, крикливі заголовки. Однак як на вбивство, то воно було досить задовільним, у злочинця, мабуть, не все гаразд із головою, тож це можна гарно описати психіатричними термінами. Це таки не брат Мері. Не один із усиновлених дітей із поганою спадковістю, які часто йдуть хибним шляхом. Але все не так і добре. Завтра прибуде комісар Г’юїш, щоб своїм м’яким голосом із західним акцентом порозпитувати всіх. Можливо, слід обміркувати відповіді…

Мері розчісувала довге світло-русяве волосся перед дзеркалом. Щось у її спокійній відстороненості дратувало його.

– Підготувала підхожу історію на завтра, Поллі?

Вона здивовано глянула на нього.

– Комісар Г’юїш прийде. Він розпитуватиме тебе про всі твої переміщення ввечері дев’ятого листопада.

– Зрозуміло. Це було так давно. Важко пригадати.

– Але він пригадає, Поллі. Ось у чому проблема. Все це записано в чудовому поліцейському записнику.

– Справді? Вони зберігають такі речі?

– Вони, напевно, з десяток років зберігають усе в трьох екземплярах! Гаразд, усе дуже просто: не було нічого. Ми з тобою сиділи в цій кімнаті. І якби я був на твоєму місці, то не говорив би, що ти відлучалася між сьомою та сьомою тридцять.

– Але я просто ходила до ванної. Зрештою, – сказала Мері розумно, – кожен може вийти до ванної кімнати.

– Тоді ти не згадала про це. Я пам’ятаю.

– Напевно, забула.

– Гадаю, це інстинкт самозбереження… У будь-якому разі я не виказав тебе. Ми сиділи тут разом, граючи в пікет, із шести тридцяти до моменту, коли Кірсті здійняла тривогу. Це наша історія, тож дотримуватимемось її.

– Добре, коханий, – її згода була спокійною, байдужою.

Він подумав: невже в неї немає уяви? Невже вона не бачить складності ситуації?

Він нахилився вперед.

– Знаєш, це цікаво… А тобі не цікаво, хто її вбив? Ми всі знаємо, – тут Мікі говорив правду, – що це був один із нас. Тобі не цікаво хто?

– Це не ти. І не я, – мовила Мері.

– І це все, що тебе хвилює? Поллі, ти прекрасна!

Вона зашарілася.

– Я не розумію, що тут дивного.

– Так, бачу, що не розумієш… Ну, я інший. Мені цікаво.

– Я не думаю, що ми дізнаємося. І не думаю, що поліція дізнається.

– Може, й ні. У них, безсумнівно, надто мало доказів, щоб продовжувати. Але ми в інакшій ситуації, ніж