Випробування невинуватістю - Агата Крісті
Фактично не виникало жодних труднощів. Усе, що потрібно, – це демонструвати прихильність, що не давалося їй легко через неемоційність за природою, проте вона таки змогла. І от вона влаштувала своє життя! Багаті батько та мати, одяг, машини, кораблі, літаки, прислуга, що доглядала її, дорогі ляльки й іграшки. Казка стала правдою…
Шкода, що там були й інші діти. Звісно, війна. Чи це трапилося б у будь-якому разі? Ненаситна материнська любов! У ній було щось неприродне. Щось тваринне.
Вона завжди відчувала легку зневагу до прийомної матері. Немудро було вибрати тих дітей, яких вибрала вона. Із найнижчих верств! Із кримінальними нахилами, як Джеко. Неврівноважену, як Естер. Дикуна, як Мікі. І Тіну, напівкровку! Недарма все полетіло шкереберть. Хоча вона не винуватила їх у бунтарстві. Сама бунтувала. Вона пригадала, як зустріла Філіпа, хвацького молодого пілота. Материне несхвалення: «Ті поквапливі шлюби… Зачекайте до кінця війни». Проте вона не бажала чекати. Вона була вольовою незгірш від матері, і батько підтримав її. Вони одружилися, а війна незабаром закінчилася.
Вона воліла Філіпа лише для себе, не під материним крилом. Та цього разу Доля, а не мати, перемогла її. Спершу провал Філіпових фінансових схем, а тоді той страшний удар – поліомієліт. Щойно Філіпа виписали з госпіталя, вони повернулися до Сонячного Рогу. Здавалося неминучим, що вони житимуть там. Сам Філіп так думав. Він утратив усі свої гроші, а її виплати з трасту були не надто значними. Вона просила збільшити їх, але їй відповіли, що розумніше жити в Сонячному Розі. Проте вона хотіла, щоб Філіп належав тільки їй, повністю. Вона не хотіла, щоб він став останньою «дитиною» Рейчел Арґайл. Вона не хотіла власних дітей, хотіла тільки Філіпа.
Та самому Філіпові, схоже, подобалась ідея переїхати до Сонячного Рогу.
– Легше для тебе, – сказав він. – Там постійно багато людей, трохи відволічешся. Крім того, мені завжди подобалась компанія твого батька.
Чому він не хотів бути лише з нею так само, як вона хотіла бути лише з ним? Чому він прагнув якоїсь компанії – її батька чи Естер?
І Мері відчувала, як її накривала хвиля безпорадної люті. Її мати зазвичай добивалася свого.
Та не добилася… померла.
І тепер знову ворушитимуть минуле. Чому? Чому?
І чому Філіп тепер такий нестерпний? Розпитує, намагається щось дізнатися, лізе не у свої справи?
Розставляє пастки…
Які такі пастки?
III
Лео Арґайл спостерігав, як уранішнє проміння повільно затоплює кімнату тьмяним сірим світлом.
Він дуже ретельно все обміркував.
Йому було зрозуміло, із чим вони, він і Ґвенда, стикнулися.
Він намагався подивитися на все це очима комісара Г’юїша. Рейчел прийшла та розповіла їм про Джеко, його несамовитість і погрози. Ґвенда тактовно вийшла до сусідньої кімнати, і він спробував заспокоїти Рейчел. Говорив, що, виявивши суворість, вона вчинила правильно, що попередня допомога Джеко не пішла йому на користь. Хай там як, а він повинен прийняти те, що на нього чекає. І, заспокоївшись, вона пішла.
Потім повернулася Ґвенда, зібрала листи, щоб відправити поштою, і запитала, чи може вона ще якось допомогти. Її голос сказав більше, ніж слова. Він подякував їй і відповів «ні». Вона побажала йому на добраніч і вийшла з кімнати. Пройшла коридором, спустилася сходами повз кімнату, де за письмовим столом сиділа Рейчел, і вийшла з будинку. Але ніхто цього не бачив.
А він сидів на самоті в бібліотеці, і ніхто не міг підтвердити, чи виходив він, чи спускався до кімнати Рейчел.
Схоже, вони обоє мали можливість.
І мотив, тому що на той час він вже закохався в Ґвенду, і вона закохалася в нього.
І не було нікого, хто міг би довести їхню вину чи невинуватість.
IV
За чверть милі від Сонячного Рогу, виплакавши всі сльози, лежала без сну Ґвенда.
Вона стиснула руки в кулаки від думки про те, як же вона ненавиділа Рейчел Арґайл.
І зараз, у темряві, Рейчел Арґайл промовлялала: «Думала, отримаєш мого чоловіка, коли я помру. Ні… ні. Ти ніколи не отримаєш мого чоловіка».
V
Естер бачила сон. Вона була з Дональдом Крейґом, аж раптом він покидає її на краю прірви. Вона закричала від жаху, а потім – з іншого боку прірви – побачила Артура Калґарі. Він простягав до неї руки.
Вона докірливо вигукнула:
– Навіщо ти так учинив зі мною?
А він відповів:
– Я прийшов допомогти тобі…
Вона прокинулася.
VI
Лежачи в ліжку в невеликій кімнаті для гостей, Тіна дихала спокійно та рівномірно, проте сон не йшов.
Вона згадувала про місіс Арґайл без вдячності чи неприязні – просто з любов’ю. Завдяки місіс Арґайл вона мала їжу, напої, тепло, іграшки, затишок. Вона любила місіс Арґайл. І жалкувала, що та померла…
Одначе все було не так просто…
Не мало значення, якби це зробив Джеко…
Але тепер?
Розділ тринадцятий
Комісар Г’юїш окинув їх усіх поглядом – лагідним і ввічливим. Його голос звучав переконливо та винувато.
– Я знаю, що досить боляче для вас усіх, – почав він, – пройти через це знову. Але тепер у нас справді немає вибору. Ви бачили повідомлення, я сподіваюся? Воно було в усіх ранкових газетах.
– Повне помилування, – оголосив Лео.
– Формулювання завжди дратує, – мовив Г’юїш. – Анахронізм, як і багато іншої юридичної термінології. Проте значення досить зрозуміле.
– Це означає, що ви помилилися, – сказав Лео.
– Так. – Г’юїш просто це визнав. – Ми помилилися. – За хвилину він додав: – Звісно, без свідчення доктора Калґарі це було просто неминуче.
Лео холодно відкарбував:
– Мій син говорив вам, коли ви його арештували, що тієї ночі його підвозили.
– О, так. Він говорив нам. І ми намагалися перевірити, проте не змогли знайти жодного підтвердження його словам. Я цілком усвідомлюю, містере Арґайл, що ви гніваєтеся через усю цю справу. Я не виправдовуюся та не перепрошую. Наша робота, офіцерів поліції, – збирати докази. Докази передають прокурору, а він визначає, чи йдеться про справу суду. У нашому разі він вирішив, що це так. За можливості я би просив вас відсунути образи та знову переглянути факти й години.
– Який тепер сенс? – голосно та різко кинула
