Випробування невинуватістю - Агата Крісті

– Філіпе, про що ти?

– У нас просто є певні знання зсередини. Ми знаємо нашу сімейку зсередини та добре розуміємо їхні мотиви. У будь-якому разі ти мусила б це знати. Ти з ними виросла. Послухаймо твої погляди. Хто це, як на тебе?

– Не уявляю.

– То спробуй вгадати.

– Краще мені не знати, хто це, – різко кинула Мері. – Не хочу навіть думати про таке.

– Страус, – сказав її чоловік.

– Коли щиро, то я не бачу сенсу вгадувати. Набагато краще не знати. Тоді всі ми зможемо жити, як завжди.

– Ні, не зможемо. Тут ти помиляєшся, дівчино. Процес уже розпочався.

– Про що ти?

– Візьмімо, до прикладу, Естер та її хлопця – статечного молодого доктора Дональда. Хороший хлопець, серйозний, небайдужий. Він насправді не думає, що це скоїла вона, проте не впевнений, що вона цього не скоювала! Тож він дивиться на неї з побоюванням, коли вважає, що вона не помічає. Але вона все добре помічає. Отак! Може, вона таки скоїла це, – тобі краще, ніж мені, знати, – але якщо ні, то що в біса їй робити зі своїм хлопцем? І далі говорити: «Будь ласка, я цього не скоїла». Саме це вона й говоритиме.

– Слухай, Філіпе, як на мене, ти вигадуєш.

– Поллі, ти взагалі нічого не спроможна уявити. Візьмімо бідолашного, старого Лео. Весільні дзвони відкладаються. Ґвенда страшенно засмучена. Ти хіба не зауважила?

– Я просто не розумію, навіщо батькові одружуватися ще раз у його віці.

– А він це прекрасно розуміє! А ще він розуміє, що хоча б якийсь натяк на роман із Ґвендою дасть їм обом чудові мотиви для вбивства. Безглуздо!

– Це неймовірно, щоб мій батько вбив матір! – вигукнула Мері. – Такі речі не можуть статися.

– Одначе стаються. Читай газети.

– Не в середовищі таких людей, як ми.

– Убивство – не снобізм. Тепер Мікі. Щось гризе його. Дивний, озлоблений хлопчик. Тіна нібито поза підозрами, спокійна, незворушна. Але її обличчя якесь застигле. Тоді бідолашна, стара Кірсті…

Обличчя Мері трохи пожвавішало.

– А це може стати рішенням проблеми!

– Кірсті?

– Так. Зрештою, вона чужинка. І здається, останній рік чи два мала сильні головні болі… Схоже, що це радше вона, ніж хтось із нас.

– Бідолашка, – зронив Філіп. – Хіба ти не бачиш, що саме це вона й говорить собі? Що ми всі погодимося, що це вона? Так зручно. Бо вона не член сім’ї. Ти не вловила сьогодні ввечері її надзвичайної схвильованості? І вона – в тій самій ситуації, що й Естер. Що вона може сказати чи вдіяти? Сказати нам: «Я не вбивала мою подругу та господиню?» Чи важитиме це твердження хоч щось? Для неї все це ще гірше, ніж для будь-кого іншого… тому що вона сама. Вона прокручуватиме у своїй голові кожне вимовлене слово, кожний кинутий на твою матір гнівний погляд, вважаючи, що все це згадають і використають проти неї. Вона неспроможна довести свою невинуватість.

– Я хочу, щоб ти заспокоївся, Філе. Зрештою, що ми можемо вдіяти?

– Лише спробувати дізнатися правду.

– Але як?

– Є способи. Я хотів би спробувати.

Мері стривожилась.

– Які способи?

– О, щось сказати, поспостерігати, як на це відреагують. Можна щось придумати… – Він замовк, але його розум працював. – Щось, що може означати дещо для винного, проте нічого не важити для невинуватих… – Він знову замовк, замислившись. Потім поглянув на неї і запитав:

– Не допоможеш невинуватим, Мері?

– Ні! – Це слово майже вибухнуло. Вона підвелася і стала навколішки біля його візка. – Я не хочу, щоб ти вплутувався, Філе. Не починай натякати й розставляти пастки. Облиш це. Заради Бога, облиш це!

Філіп підняв брови.

– Ну-у-у… – протягнув він. І поклав руку на гладеньку золотаву голівку.

IIІ

Майкл Арґайл лежав без сну та вдивлявся в темряву. Його думки металися у минулому, як білка в клітці. Чому він не може позбутися цього? Чому він тягне це за собою все життя? І що це означає? Чому він так чітко пам’ятає світлу й сповнену затхлого повітря кімнату в нетрях Лондона та себе – «нашого Мікі». Усе просто й захопливо! Розваги на вулицях! Бійки з ватагами інших хлопчаків! Його мати із блискучим золотавим волоссям (в дорослому віці він осягнув, що то була дешева фарба), її раптові напади гніву, коли, звідкись повернувшись, вона давала йому прочухана (звісно, то джин!), і дика радість, коли вона була в гарному гуморі. Смачнючі риба й смажена картопля на вечерю та її пісні – сентиментальні балади. Іноді вони ходили в кіно. Звісно, завжди були «дядьки» – так він мусив їх називати. Батько покинув їх до того, як Мікі міг його пригадати… Але мама не дозволяла «дядькам» піднімати на нього руку. «Не чіпай Мікі», – казала вона.

А тоді почався шарварок війни. Очікування гітлерівських бомбардувальників і сигнали тривоги. Німецькі міномети. Ночі на станціях метро. Веселощі. Там була вся їхня вулиця з сандвічами та пляшками газованої води. Потяги ганяли майже всю ніч. Оце так життя! Вир подій!

А тоді він приїхав у село. Смертельно нудне місце, де нічого не відбувалося.

– Любий, ти повернешся, коли все мине, – пообіцяла мама, але йому чомусь здалося, що це не так. Схоже, вона не хвилювалася через його від’їзд. Чому вона не поїхала з ним? Багато дітей із його вулиці евакуйовували з мамами. Але його мама їхати не хотіла. Вона збиралася на північ (із новим дядьком, із дядьком Гаррі!), працювати на військовому заводі.

Попри її ніжне прощання, він мав тоді зрозуміти. Насправді вона не дбала про нього… «Джин, – подумав він, – от чим вона переймалася. Джин і дядьки…»

І він потрапив сюди, у полон, в’язнем, що їв несмачні та незнайомі страви, лягав спати (неймовірно!) о шостій вечора, після дурнуватої вечері з молока та печива (молока та печива!), і, загорнувшись у ковдру з головою, лежав без сну та плакав за мамою і домом.

То все та жінка! Вона забрала його й не відпускала. Набридала зі сльозливими розмовами. Постійно змушувала його грати в дурнуваті ігри. На щось чекала від нього. На щось, чого він не збирався їй давати. Нічого. Він почекає. Буде терплячим. Одного дня, одного чудового дня він повернеться додому. Додому, на вулицю, до хлопців, славнозвісних червоних автобусів, метро, до риби та смаженої картоплі, до руху машин і вуличних кішок – його розум невтомно перераховував усі радощі. Він повинен зачекати. Війна не може тривати вічно. Він застряг у цьому дурнуватому місці, коли на Лондон скидають бомби, а половина