Випробування невинуватістю - Агата Крісті

– Я мусив прийти та поговорити з вами, – сказав Дональд. – Мусив почути вашу думку. Гадаєте, це може бути правдою?

– Щодо Естер?

– Так.

– Вважаю, може бути правдою, – повільно промовив Макмастер. – Та не знаю, чи це так.

– Гадаєте, могло трапитися так, як я описав?

– Так. Твоя уява вималювала вірогідну картину. Тут є частка реальності. Та впевненості в цьому немає ніякої, Дональде.

Із юнакових грудей вихопилося глибоке зітхання.

– Але має бути впевненість, Маку. Це єдине, чого хочу. Я маю знати. Якщо Естер розповість мені, розповість сама, тоді добре. Ми швидше одружимось. Я піклуватимуся про неї.

– Добре, що комісар Г’юїш не чує, – сухо кинув Макмастер.

– Я поважаю закон, – сказав Дональд, – та ви самі чудово знаєте, Маку, як вони ставляться до психологічних свідчень у суді. На мій погляд, це був нещасний випадок, не холоднокровне чи навіть пристрасне вбивство.

– Ти закохався в цю дівчину, – сказав Макмастер.

– Майте на увазі, це – приватна розмова.

– Я розумію, – зазначив Макмастер.

– Усе, що я намагаюся сказати: якщо Естер мені розповість, то ми разом із цим упораємося. Та вона повинна мені розповісти. Я не зможу жити, не знаючи напевно.

– Ти про те, що не зможеш із нею одружитися, доки така можливість висить у повітрі?

– Ви б змогли на моєму місці?

– Не знаю. Якби це трапилося зі мною за моєї молодості, і я кохав ту дівчину, то був би переконаний, що вона не винувата.

– Річ не у винуватості чи невинуватості, річ у тому, що мені треба знати.

– І якщо вона вбила свою маму, ти готовий одружитися з нею та жити щасливо разом після такого?

– Так.

– Не вір у це! – відрізав Макмастер. – Ти задумуватимешся над тим, чи гіркота у твоїй каві – то лише кава, чи не заважка та не завелика кочерга на ґратах. І вона помітить, що ти над цим замислюєшся. Це погана ідея.

Розділ десятий

– Я впевнений, містере Маршалл, що вам відомо, з якої причини вас запросили на ці збори.

– Звісно, – підтвердив містер Маршалл. – Коли б ви не запропонували цього, містере Арґайл, я б запропонував приїхати сюди сам. Це повідомлення містили всі ранкові газети, і немає жодних сумнівів, що зацікавлення преси цією справою тільки посилиться.

– Уже було кілька дзвінків із проханнями про інтерв’ю, – повідомила Мері Дюррант.

– Так, це не стало для вас несподіванкою. Я радив би вам утримуватися від коментарів. Природно, ви щасливі та вдячні, але волієте це не обговорювати.

– Комісар Г’юїш, який відповідав за цю справу на той час, прийде завтра вранці побесідувати з нами, – сказав Лео.

– Так. Боюся, що справу поновлять, одначе не думаю, що поліція сподівається на якийсь відчутний результат. Зрештою, минуло вже два роки, й усе те, що люди могли пригадати тоді, – я про жителів селища, – вже забулося. Шкода, звісно, але нічого не вдієш.

– Усе нібито цілком зрозуміло, – мовила Мері Дюррант. – Будинок був захищеним від крадіжок, але якщо хтось звернувся до моєї матері з особливою справою чи вдав, що він її друг, я не сумніваюся, що цю особу впустили б до будинку. Так, я вважаю, і сталося. Батькові здалося, що він почув звук дзвінка відразу по сьомій.

Маршалл запитально глянув на містера Арґайла.

– Так, гадаю, я таке казав, – погодився Лео. – Звісно, я вже точно не пам’ятаю, та на той час у мене склалося враження, що я чув дзвін. Я був готовий спуститися, але почув, як двері відчинилися та зачинилися. Я не чув ніяких голосів, і в мене не склалося враження, що хтось намагається прокрастися в будинок або невідповідно поводиться. Таке я б, мабуть, почув.

– Так, так, – погодився містер Маршалл. – Так, безсумнівно, саме так мало б усе відбутися. Що вдієш, нам чудово відомо, що багато безчесних осіб потрапляють до будинку, наплівши правдоподібних байок про свої нещастя, й, опинившись усередині, намагаються прибити власника й накивати п’ятами з грошима, знайденими в будинку. Так, гадаю, можна припустити, що саме так усе й сталося.

Він говорив аж надто переконливо. Водночас оглядав невеличке зібрання, обережно відзначаючи кожного й даючи всім характеристику у своїй педантичній голові. Мері Дюррант, гарна, позбавлена фантазії, спокійна, навіть трохи відсторонена, вочевидь упевнена в собі. За нею, в інвалідному візку, її чоловік. «Спритний хлопець отой Філіп Дюррант», – подумав Маршалл. Чоловік, який міг багато чого зробити й далеко піти, якби не його сумнівні рішення у справах бізнесу. Маршалл зауважив, що він сприймає все не так спокійно, як його дружина. Його погляд був вдумливим і настороженим. Він краще за всіх усвідомлював можливі наслідки справи. Звісно, Мері Дюррант, може, не така спокійна, як здається. І дівчиною, і жінкою вона завжди вміла приховати свої почуття.

Коли Філіп Дюррант трохи завовтузився у своєму кріслі, трохи насмішкувато подивившись на адвоката своїми живими розумними очима, Мері Дюррант різко повернула голову. Погляд, сповнений обожнювання, який вона кинула на чоловіка, ошелешив адвоката. Звісно, він знав, що Мері – віддана дружина, проте досі вважав її спокійною, безпристрасною істотою, не здатною на сильні почуття, тому здивувався раптовому відкриттю. То от які в неї почуття до цього хлопця? Що стосується Філіпа Дюрранта, то, на думку Маршалла, той мав занепокоєний майбутнім і насторожений вигляд. І були причини.

Навпроти юриста сидів Мікі. Молодий, гарний, озлоблений. «Чому він такий озлоблений? – побіжно подумалось адвокату. – Хіба для нього не все зроблено? Чому в нього такий погляд, ніби він постійно протистоїть усьому світові?» Поруч із ним Тіна, яка нагадувала елегантну чорну кішку. Смаглява, з м’яким голосом, великими чорними очима та граційними рухами. Тиха. Та може, за спокійністю приховується багато емоцій? Вона пішла на запропоновану місіс Арґайл роботу – бібліотекаркою до бібліотеки графства. Мала квартиру в Редміні та приїжджала додому на вихідні. Відверто слухняний і щасливий член родини. Але хтозна? У будь-якому разі вона не мала стосунку до вбивства чи не мусила б мати. Того вечора її тут не було. Хоча Редмін лише за двадцять п’ять миль звідси. Та, очевидно, Тіна та Мікі поки що поза підозрами.

Маршалл зиркнув на Кірстен Ліндстром, яка стежила за ним із якоюсь агресивністю. «Припустімо, – подумав він, – що то вона оскаженіла й напала на свою господиню». Це б його не здивувало. Важко чомусь здивуватися, багато років пропрацювавши у сфері права. У сучасному професійному