Випробування невинуватістю - Агата Крісті

Рейчел засмутилася. Вона не могла повірити.

– Він не може хотіти до матері. Вона до нього байдужа. Била його п’яною.

Доктор м’яко промовив:

– Ви повстаєте проти природи, Рейчел. Вона його мама, і він її любить.

– Вона – не мама!

– Вона – його плоть і кров. Він це відчуває. Цього нічим не замінити.

І тут вона сказала:

– Але тепер, звісно, він мусив би мати мене за свою матір.

Бідолашна Рейчел. Бідолашна Рейчел, яка могла купити так багато… Не для себе, а щоб дарувати небажаним дітям любов, турботу, дім. Вона могла для них купити так багато, та не їхню любов.

Потім був кінець війни. Діти почали повертатися до Лондона: їх забирали батьки та родичі. Проте не всіх. Декотрі так і залишилися небажаними. Саме тоді Рейчел запропонувала:

– Знаєш, Лео, вони наче наші діти тепер. Це нагода створити справжню сім’ю. Четверо… п’ятеро з них можуть зостатися з нами. Ми їх усиновимо, забезпечуватимемо їх, і вони будуть справді нашими.

Він відчув незрозуміле занепокоєння. Він не був проти дітей, однак інстинктивно відчував, що це неправильно. Припускати, що штучно створити власну сім’ю так легко.

– Не думаєш, – запитав, – що це ризиковано?

Вона ж відповіла:

– Ризиковано? Хіба це суттєво? Це того варте.

Нехай варте, проте він не мав такої впевненості, як вона. На той час він відсторонився, поринув у свій туманний світ і вже не знаходив сил перечити. І, як і багато разів до того, мовив:

– Рейчел, роби, як знаєш.

Вона була сповненою тріумфу, щастя, планувала, радилася з адвокатами, клопоталася справами. І таки отримала сім’ю. Мері, найстарша дитина, – з Нью-Йорка; Мікі – хлопчик, що тужив за своєю домівкою та щовечора плакав, воліючи повернутися до свого бідняцького дому та байдужої до нього і знервованої матері; Тіна – граційна смаглява напівкровка, мати якої була повією, а батько – моряком-індійцем; Естер, чия юна мати-ірландка народила позашлюбну дитину й хотіла розпочати нове життя; і Джеко, маленький хлопчик, приязне мавпенятко, пустощі якого звеселяли всю родину, якому завжди вдавалося вмовити не карати його та своєю чарівливістю виманити додаткові солодощі навіть у суворої міс Ліндстром. Джеко, чий батько відбував покарання у в’язниці, а мати повіялася світами з новим чоловіком.

Лео думав, що, звісно, це того вартувало – прихистити тих діток, дати їм домашній затишок, любов, батька та матір. Рейчел, як гадалося йому, мала причини тріумфувати. Хоча завершилося все не так, як повинно б… Тому що ці діти не були тими дітьми, яких народили б Рейчел і він. У їхніх жилах не текла кров працьовитих та ощадливих предків Рейчел, в них не було жаги й амбіційності, завдяки яким менш респектабельні члени її родини підіймалися на важливі щаблі суспільної драбини, не було доброти та честі, як, він пам’ятав, у його батька, діда та бабусі. Та високого інтелекту, як у бабусі та дідуся по іншій лінії.

Навколишнє середовище вже вплинуло на них. І хоч зробило не все, проте багато. Воно заклало те зерно слабкості, через яке вони опинилися в притулку і яке під впливом стресу могло б прорости. Прикладом цього став Джеко. Джеко, милий непосида Джеко, зі своїми потішними висловлюваннями, шармом, здатністю змусити всіх навколо догоджати йому, насправді був злочинцем. Ще в ранньому віці це мало вияв дрібних крадіжок і брехні; а виною – закладене від початку погане виховання. Рейчел говорила, що це легко викоренити. Але так не сталося.

Його показники у навчанні були незадовільними. Його відрахували з університету. А потім була низка болючих випадків, коли він і Рейчел робили все можливе, щоб показати, як вони люблять його, як вірять у нього. Вони намагалися знайти йому роботу зі сприятливим для успіху середовищем, що вимагало від нього лише докладання зусиль. Лео подумував, що був надто м’яким у ставленні до Джеко. Та ні. М’яким чи жорстким, одначе щодо Джеко результат був би таким самим. Він прагнув мати все, що лиш заманеться. І коли не міг отримати цього легально, то вдавався до інших способів. Утім, він не був досить розумним, щоб досягти успіху навіть у злочинному світі, навіть у дрібних злочинах. І прийшов день, коли він з’явився в них, утративши все й із перспективою потрапити до в’язниці. Він вимагав грошей, начебто мав на це право, погрожував. А тоді пішов геть, вигукуючи, що повернеться по гроші, і якщо їх не буде, то вона пошкодує!

І Рейчел загинула. Це здавалося таким далеким. Ті довгі воєнні роки, коли хлопці й дівчата виросли. А він сам? Також далекий і безликий. Як ніби ту енергію та жагу до життя Рейчел брала в нього, залишаючи його безсилим і втомленим, тоді як він так потребував тепла й любові.

Навіть зараз він не міг згадати, коли вперше зрозумів, як близько це було біля нього. Поруч… Не пропоноване йому, але поруч.

Ґвенда… Його ідеальна секретарка-помічниця, добра, щира, завжди поруч. У ній було щось, що нагадувало ту, вперше побачену, Рейчел. Тепло й енергія, щиросердність. Проте Ґвенда своє тепло, щирість, енергію виливала лише на нього. Не на гіпотетичних дітей, які могли з’явитися одного дня, а лише на нього. Неначе тепло вогню на руках… Холодних і заціпенілих руках. Коли ж він уперше зрозумів, що не байдужий їй? Важко сказати. Розуміння не було миттєвим осяянням.

Та однієї миті він зрозумів, що кохає її.

І що допоки Рейчел жива, вони разом не будуть.

Лео зітхнув, сів у кріслі рівно й випив свій холодний чай.

Розділ дев’ятий

Минуло лише кілька хвилин по тому, як пішов Калґарі, а доктор Макмастер мав іще одного відвідувача. Цього він знав дуже добре, тож приязно з ним привітався.

– Доне, радий бачити. Заходь, розповідай, що тебе хвилює. Бо щось таки хвилює. Я завжди це знаю: ти морщиш тоді своє чоло по-особливому.

Доктор Дональд Крейґ сумно всміхнувся. Це був симпатичний і серйозний молодий чоловік, що відповідально ставився до роботи й до самого себе. Старий доктор у відставці пишався своїм молодим наступником, хоча деколи йому так хотілося, щоб у доктора Дональда Крейґа було ще й почуття гумору.

Крейґ відмовився від напою та відразу взявся до справи.

– Я дуже хвилююся, Маку.

– Сподіваюся, це не через нестачу вітамінів, – пожартував доктор Макмастер. На його погляд, то був вдалий жарт. А ще якось ветеринар видав Крейґові, що кіт однієї дитини страждає від складного випадку дитячих глистів.

– Це не стосується пацієнтів, – пояснив Дональд