П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклав з німецької Юрій Михайлюк

Післямова М. О. Кудіна

Редактор В. П. Царенко

© Militarverlag der Deutschen Demokratischen Republik, Berlin, 1982.

Шарлотті

— Пане доктор, — сказала секретарка, коли Гундлах повернувся з обіду, — директор Вінтер просить вас через десять хвилин до себе. Він там для вас дещо передав, гляньте на вашому столі…

— Що ж він хоче?

Секретарка, як завжди, знизала плечима. Ця жінка ніколи не знала більше, ніж їй було сказано.

— Здається, щось термінове, — мовила вона.

Очевидно, знову якийсь «пожежний» виклик — відрядження за кордон, можливо, до того брудного Каїра. Або ж за океан, в Індію, чи в чорну Африку, де завжди щось негаразд… Ой, як йому все це набридло! Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва споруджувало електростанції в таких країнах, як Заїр і Малі — несло, так би мовити, світло у царство тьми. А коли де-небудь виникали якісь неприємності, посилали його, Ганса Гундлаха, бо він володів трьома іноземними мовами і мав неабиякий хист вести переговори — з надзвичайною вправністю міг переконати будь-якого співрозмовника. Здебільшого йому давали на допомогу когось з економістів, юристів або інженерів, кого-небудь з проектувальників або навіть з відділу кадрів, — залежно від проблеми. Він був четвертим за рангом у відділі преси й реклами концерну, але на час таких відряджень мусив відкладати свої власні справи на потім. І тут уже нічого не вдієш. Усі знали, що Гундлах усе владнає.

Він узяв газету «Франкфурте альгемайне», яку прислав йому Вінтер. Гундлах сподівався, що там вже лежали заготовлені для нього виїзні документи. Власне, більше ніж мета поїздки й країна, його цікавило, хто цього разу з ним поїде. Аби тільки не сам директор. Вінтер мав років п'ятдесят п'ять, був на двадцять літ старший за Гундлаха, на двадцять кілограмів важчий, двома рангами вищий по службі — ну який з ним можна зав'язати контакт? Колись Гундлах уже супроводжував його, й цього досить, йому здавалося, що Вінтер був невдахою в особистому житті, сексуально розчарований, як і багато інших в такому віці. В цьому Гундлах пересвідчився дорогою назад, коли Вінтер, випивши дві-три чарки коньяку, заходився дратувати стюардес, перекручуючи назви повітряних ліній, кидаючи недолугі дотепи й розповідаючи затерті непристойні анекдоти. Це жалюгідне базікання аж ніяк не сприяло їх зближенню, і кожен кілометр, що наближав їх додому, додавав Гундлаху почуття власної переваги.

Але для чого ж це він передав? Газета була торішня, від 16 жовтня 1979 року. Гундлах перебіг очима оголошення й рекламу, свою галузь. Проте Рейнське акціонерне товариство промислового будівництва в цьому номері реклами взагалі не давало. Зате у літературному відділі Гундлах натрапив на великий, на дві сторінки, матеріал, який Вінтер позначив зеленим фломастером. Під наївним заголовком «До людей усього світу» на семи шпальтах ішов текст із трьома нечіткими фотографіями, звірячі розправи, статистика й емблеми якоїсь одіозної Революційної партії робітників Центральної Америки. Ні, це був не рекламний, а швидше агітаційний матеріал: стаття закликала поставитися з розумінням до повалення уряду в одній з країн Центральної Америки. А втім, на другій сторінці редакція виправдовувалась, що до цієї публікації її змусили шантажем.

Гундлах перебіг очима текст: свинцева пустиня з моторошними оазисами. Надто дивно звучали такі бойові заклики, як «Хай живе право сальвадорського народу на революційно-визвольну боротьбу!» і звинувачення підпілля з далекої тропічної країни на адресу своїх ворогів. Але чому ця публікація з'явилася в Німеччині? Бунтівники, очевидно, не мали доброго журналіста, який гідно представив би їх самих і розмалював відповідними фарбами їхніх ворогів. Усе вийшло бліде, розпливчате, спотворене багатослів'ям і ненавистю. Він, Гундлах, зумів би все це відредагувати, зробити ефектним, адже колись він саме цим і займався. За 53 250 — ціна за друкований аркуш, «Франкфуртер альгемайне цайтунг», тобто за дві газетні сторінки можна опублікувати дещо таке, від чого в читачів мурахи по тілу забігають. Але для чого, власне, Вінтер передав йому цю газету? Може, це має якесь відношення до їхнього проекту перебудови гавані в Сальвадорі?

Вже підіймаючись ліфтом на директорський поверх, Гундлах раптом пригадав, що минулої осені там, на березі Тихого океану, було викрадено двох північноамериканських промисловців; їхні водій і охоронець при цьому загинули. В тій маленькій країні викрадення заложників стало майже звичною справою. Це приносило не тільки величезний викуп, а й пропагандистський капітал. Погрожуючи смертю заложникам, викрадачі зуміли помістити свій маніфест у вигляді великого оголошення і в «Франкфуртер альгемайне», й у «Нью-Йорк таймс», «Лос-Анджелес таймс», «Монд», «Дейлі міррор» та в десятку інших газет. Гундлах пригадав навіть назву потерпілої компанії: «Бекман», фірма приладів з Лос-Анджелеса; оті два заложники були керівниками її філіалів у Сальвадорі.

І цей випадок був не єдиний. Два-три роки тому подібне оголошення помістили в «Зюддойче цайтунг» аргентінські партизани — коштом концерну «Бунге і Борн» з Буенос-Айреса. Викрадення директора фірми «Мерседес», також в Аргентіні, вилилось в цілу низку оголошень, оплачених фірмою «Даймлер-Бенц». А електрогігант «Філіпс» за свого викраденого в Сальвадорі менеджера змушений був фінансувати в тридцяти двох країнах друкування аж на двох сторінках матеріалу, в якому партизани звинувачували режим цієї центральноамериканської країни в демагогії й злочинах, таких, як корупція, таємні вбивства і звірячий садизм; опубліковано було також фотографії замордованих, так само, як і в цій газеті… Неодноразово такі об'яви адресувалися й японським концернам, а зараз, схоже було, черга дійшла й до їхньої фірми.

— Ось така справа, —