Випробування невинуватістю - Агата Крісті

Комісар Г’юїш повернувся, щоб глянути на неї.

– Може, так, а може, й ні, – м’яко зазначив він. – Ви здивуєтеся, проте раніше ми таки знаходили винного, інколи навіть через декілька років. Це все терпіння, терпіння й те, що ми ніколи не відступаємо.

Естер відвернула голову, а Ґвенда здригнулася, наче від подиху холодного вітру. Її жвава уява вималювала за тихими словами погрозу.

– Тепер, якщо вам не важко, – підсумував Г’юїш. Він кинув вичікувальний погляд на Лео: – Ми почнемо із вас, містере Арґайл.

– Що конкретно ви хочете знати? У вас мають бути мої попередні заяви. Мабуть, зараз я буду менш точним. Точний час схильний вислизати з пам’яті.

– О, ми це усвідомлюємо. Але завжди є шанс, що на поверхню може виплисти якийсь маленький факт, щось не помічене раніше.

– А хіба не можливо, – запитав Філіп, – краще зрозуміти дещо в ракурсі минулих років?

– Є така вірогідність, – відповів Г’юїш, озирнувшись і зацікавлено дивлячись на Філіпа. «Розумний хлопець, – зауважив він. – Цікаво, чи знайдуться в нього якісь власні ідеї щодо цього…» – Зараз, містере Арґайл, ви просто простежите послідовність подій. Ви пили чай?

– Так. Чай у їдальні о п’ятій годині, як зазвичай. Ми всі були там, за винятком містера та місіс Дюррант. Місіс Дюррант узяла чай собі та чоловікові й піднялася до своєї кімнати.

– Я був тоді навіть більшим калікою, ніж зараз, – уставив Філіп. – Саме вийшов із лікарні.

– Безумовно. – Г’юїш знову обернувся до Лео. – А решта…

– Моя дружина та я, моя донька Естер, міс Вон і міс Ліндстром.

– А тоді? Просто викладіть мені своїми словами.

– Після чаю я повернувся сюди із міс Вон. Ми працювали над розділом моєї книжки із середньовічної економіки, до якої я вносив правки. Моя дружина пішла до своєї вітальні-офісу на першому поверсі. Вона була, як вам відомо, дуже зайнятою жінкою. Переглядала якийсь план для нового дитячого майданчика, який мала намір представити місцевій раді.

– Ви чули, як прибув ваш син Джек?

– Ні. Точніше, я не знав, що це він. Я чув – ми обоє чули – дзвінок вхідних дверей. Ми не знали, хто це.

– І на кого ви подумали, містере Арґайл?

Лео здавався трохи здивованим.

– На той час я був у п’ятнадцятому столітті, а не у двадцятому. Я зовсім не думав. Це міг бути будь-хто чи будь-що. Моя дружина, міс Ліндстром, Естер, можливо, хтось із нашої щоденної прислуги були внизу. Ніхто, – пояснив Лео просто, – ніхто ніколи не сподівався, що я відчинятиму двері.

– Після цього?

– Нічого. Допоки набагато пізніше не ввійшла моя дружина.

– Наскільки пізніше?

Лео звів брови на переніссі.

– Тепер я справді не можу пригадати. Я давав свідчення тоді. Півгодини… Ні, більше, мабуть, хвилин сорок п’ять.

– Ми закінчили чай о пів на шосту, – втрутилася Ґвенда. – Гадаю, місіс Арґайл увійшла до бібліотеки за двадцять хвилин до сьомої.

– І вона сказала?

Лео зітхнув. Говорити йому було неприємно.

– Ми так багато про це розмовляли. Вона сказала, що в неї був Джеко, що він у біді, що він лаявся, вимагав гроші, бо коли не дістане грошей зараз, то постане питання в’язниці. Що вона категорично відмовилася дати йому навіть пенні. І переймалася тим, чи добре вчинила.

– Містере Арґайл, можна запитати вас? Чому, коли хлопець вимагав грошей, дружина не покликала вас? Чому розповіла лиш опісля? Вам не здалося це дивним?

– Ні, не здалося.

– Як на мене, це було б природним. Ви ж не були… у поганих стосунках?

– О, ні. Просто моя дружина звикла ухвалювати всі практичні рішення самостійно. Вона часто заздалегідь радилася зі мною, дізнавалася мою думку, та зазвичай обговорювала зі мною ухвалені рішення опісля. Щодо цієї справи, то ми вже серйозно обміркували проблему Джеко – що краще зробити. Досі нам надзвичайно не щастило давати раду хлопцеві. Вона виплачувала чималу суму грошей, щоб захистити його від наслідків його власних вчинків. Ми вирішили, що наступного разу буде на краще, щоб Джеко навчився на власних помилках.

– Попри це вона засмутилася?

– Так. Вона засмутилась. Якби він був не таким жорстоким і не погрожував, вона б не витримала й допомогла йому ще раз, але його ставлення підсилило її рішучість.

– Чи Джеко на той час покинув будинок?

– О, так.

– Ви самі в цьому переконалися чи вам повідомила місіс Арґайл?

– Вона мені розповіла. Говорила, що він пішов, лаючись і погрожуючи повернутися. Сказав, що краще їй наготувати для нього гроші.

– Чи були ви – це важливо – стривожені думкою про повернення хлопця?

– Звісно, ні. Ми цілком звикли до, як я згадував, порожніх погроз Джеко.

– Вам ніколи не спадало на гадку, що він може повернутися та напасти на неї?

– Ні. Я ж казав вам тоді. Я був приголомшений.

– І здається, ви мали рацію, – м’яко промовив Г’юїш. – Це не він напав на неї. Коли саме місіс Арґайл залишила вас?

– Це я таки пам’ятаю. Ми повторювали це так часто. Якраз перед сьомою, за сім хвилин до сьомої.

Г’юїш повернувся до Ґвенди Вон.

– Ви підтверджуєте це?

– Так.

– І розмова відбувалася так, як щойно описав містер Арґайл? Додасте щось? Він нічого не забув?

– Я не всю розмову чула. Після того як місіс Арґайл розповіла нам про Джекові вимоги, я подумала, що мені краще вийти, бо, можливо, вони бентежаться розмовляти переді мною. Я вийшла он туди, – вона вказала на двері наприкінці бібліотеки, – до маленької кімнати, де друкую. Почувши, що місіс Арґайл вийшла, я повернулася.

– І було за сім хвилин до сьомої?

– Саме так, десь за п’ять до сьомої.

– А після того, міс Вон?

– Я запитала містера Арґайла, чи він продовжуватиме роботу, проте він сказав, що ланцюжок його думок перервано. Я запитала, чи можу я чимось допомогти, та він сказав «ні». Тому я поскладала свої речі й пішла.

– Година?

– П’ять хвилин по сьомій.

– Ви спустилися сходами та вийшли через вхідні двері?

– Так.

– Вітальня місіс Арґайл одразу ліворуч від вхідних дверей?

– Так.

– Двері було відчинено?

– Їх було незачинено – трохи причинено.

– Ви не заходили досередини, не бажали їй на добраніч?

– Ні.

– А зазвичай ви так робили?

– Ні. Було б нерозумно турбувати її, просто щоб побажати на добраніч.

– Якби ви зайшли, то, мабуть, виявили б її мертве тіло.

Ґвенда стенула плечима.

– Я теж так думаю… Але, гадаю, тобто ми всі на той час гадали, що її вбили пізніше. Джеко навряд чи