Випробування невинуватістю - Агата Крісті

– Лео?

– Ні, не думаю, що вона засмучена через Лео. Я думаю, через когось молодого… Естер?

– Естер, гм? Є шанс, що це могла бути Естер?

– Жодного очевидного мотиву. Але вона пристрасна – трохи неврівноважений тип.

– А Ліндстром, мабуть, знає про дівчину набагато більше, ніж ми.

– Так. Потім ще та смаглява мала, що працює в бібліотеці.

– Того вечора її не було в будинку, авжеж?

– Так. Але я думаю, вона щось знає. Знає, хто це зробив.

– Здогадується? Чи знає?

– Вона схвильована. Я не думаю, що це тільки здогад. – Він продовжив: – І ще інший хлопець. Мікі. Його також там не було, проте він їздив машиною, сам. Він каже, що, перевіряючи машину, їхав у бік болота та Мінчин-Гілл. У нас є лише його слова. Він міг під’їхати, увійти до будинку, вбити її та поїхати знову. Ґвенда Вон згадала дещо, чого не було в її початковому свідченні. Вона згадала, що її проминув автомобіль, якраз на в’їзді на приватну дорогу. Уздовж дороги чотирнадцять будинків, тож він міг прямувати до будь-якого з них, – ніхто не пригадає через два роки, – але це означає можливість, що машину вів Мікі.

– Чому б йому хотіти вбити свою прийомну матір?

– Жодної відомої причини, проте якась могла знайтися.

– Хто міг би знати?

– Вони всі могли би знати, – підсумував Г’юїш. – Але нам би не сказали. Якщо дізнаються, то нам не скажуть, ось як.

– Я розгледів ваш диявольський намір, – промовив майор Фінні. – Кого ви збираєтесь опрацьовувати?

– Думаю, Ліндстром. Спробую пробити її захист. Я також сподіваюся з’ясувати, чи вона сама не виношувала прихованої образи на місіс Арґайл. І паралізованого юнака, – додав він. – Філіпа Дюрранта.

– А що з ним?

– Ну, гадаю, у нього починають з’являтись ідеї щодо цього всього. Сумніваюся, що він захоче ділитися ними зі мною, проте, можливо, мені вдасться витягнути з нього натяк на хід його міркувань. Він розумний хлопець і, мушу визнати, досить спостережливий. Він міг помітити одну чи дві вельми цікаві деталі.

ІІ

– Виходь, Тіно. Провітримося.

– Повітря? – Тіна непевно глянула на Мікі. – Але так холодно. – Вона трохи тремтіла.

– Схоже, ти ненавидиш свіже повітря, Тіно. Тому й витримуєш своє цілоденне ув’язнення в тій бібліотеці.

Тіна всміхнулася.

– Я не проти бути ув’язненою взимку. У бібліотеці дуже гарно й тепло.

Мікі дивився на неї.

– І ти там сидиш навпроти вогню, згорнувшись калачиком, як маленьке пухнасте кошеня. Та вихід на вулицю буде тобі корисним, як не крути. Ну ж бо, Тіно. Я хочу з тобою поговорити. Я хочу… набрати повітря в легені, забути всі ці кляті поліцейські справи.

Тіна підвелася із крісла лінивим і граційним рухом, достоту як кошеня, з яким її щойно порівняв Мікі.

У коридорі вона загорнулась у твідове пальто із хутряним коміром, і вони вийшли.

– Ти не зодягатимеш пальта, Мікі?

– Ні, я ніколи не мерзну.

– Брр, – м’яко кинула Тіна. – Як я ненавиджу цю країну взимку. Я б хотіла поїхати за кордон. Хотіла би бути десь там, де завжди сонячно, а повітря вологе, м’яке й тепле.

– Мені щойно запропонували роботу в Перській затоці, – розповів Мікі. – В одній із нафтових компаній. Відповідальним за автомобільний транспорт.

– Поїдеш?

– Ні, не думаю… Навіщо?

Вони обійшли будинок і почали спускатися покрученою поміж деревами стежкою, що збігала до пляжу над річкою. Напівдорозі туди стояла маленька й захищена від вітру альтанка. Вони не відразу сіли там, а стояли поряд і дивилися на річку.

– Тут гарно, хіба ні? – озвався Мікі.

Тіна байдужим поглядом ковзала по ландшафту.

– Так, – погодилася вона. – Так, мабуть, гарно.

– Але насправді ти не знаєш, так? – напосідав Мікі, ніжно поглядаючи на неї. – Ти не відчуваєш краси, Тіно, ніколи не відчувала.

– Щось не пригадую, – зауважила Тіна, – щоб за всі ці роки тут ти хоч раз насолоджувався красою цього місця. Ти завжди дратувався, прагнучи повернутися до Лондона.

– Це інше, – кинув Мікі сухе, – я не належу цьому місцю.

– Саме в цьому й проблема, чи не так? – запитала Тіна. – Ти нічому не належиш.

– Я нічому не належу, – повторив Мікі здивовано. – Вочевидь, це правда. Боже мій, Тіно, яка страшна думка. Ти пам’ятаєш ту стару пісню? Здається, нам її співала Кірстен. Щось про голубку. «О, прекрасна голубко, о ніжна голубко, о голубко з білими грудьми». Пам’ятаєш?

Тіна похитала головою.

– Можливо, вона співала її тобі, а я – ні, не пам’ятаю.

Мікі продовжив наспівувати, підмугикуючи.

– «Кохана дівчино, мене тут немає, нема вже на землі. Немає на березі, немає в морі, лише у твоїй душі». – Він глянув на Тіну. – Гадаю, це, напевне, правда.

Тіна поклала свою маленьку долоню на його руку.

– Ходи, Мікі, присядь тут. Тут немає вітру. Не так холодно.

Коли він підкорився, вона продовжила.

– Ти завжди був таким нещасним?

– Моя люба дівчинко, навіть не намагайся зрозуміти цього.

– Я достатньо розумію, – мовила Тіна. – Чому ти не можеш про неї забути?

– Забути про неї? Про кого це ти?

– Про твою маму, – відповіла Тіна.

– Забути про неї! – гірко вигукнув Мікі. – Чи багато шансів забути про неї цього ранку, після тих запитань! Якщо когось убито, вони не дозволять «забути про неї»!

– Я не це мала на увазі, – пояснила Тіна. – Я мала на увазі твою справжню маму.

– Чого б це мені про неї думати? Я жодного разу не бачив її, відколи мені стало шість років.

– Але, Мікі, ти таки думаєш про неї. Постійно.

– Я тобі колись про це говорив?

– Інколи про таке просто знаєш, – сказала Тіна.

Мікі обернувся і подивився на неї.

– Ти таке тихе й ніжне створіннячко, Тіно. Наче маленьке чорне кошеня. Аж хочеться погладити твоє хутро. Гарна киця! Мила маленька киця! – Він рукою погладив рукав її пальта.

Тіна сиділа нерухомо й усміхалася, доки він так робив.

Мікі запитав:

– Ти не ненавиділа її, хіба ні, Тіно? А всі інші з нас ненавиділи.

– Це було дуже недобре, – мовила Тіна. Вона похитала головою й уже енергійніше продовжила. – Подивись, що вона вам дала, усім вам. Дім, тепло, доброту, хорошу їжу, іграшки для розваг, людей, які за вами доглядали й пильнували вас…

– Так, так, – нетерпляче докинув Мікі, – блюдця зі сметаною та багато погладжувань