Випробування невинуватістю - Агата Крісті
– Послухай, Естер, – молодий чоловік узяв її за руку. – Ти повинна сказати мені правду. Ти повинна довіритися мені.
– Я не розумію, про що ти, – мовила Естер.
– Правду, Естер. Я хочу правду. Я кохаю тебе – я підтримаю тебе. Якщо… Якщо ти її вбила, гадаю, я зможу знайти причини. Не думаю, що це була тільки твоя провина. Розумієш? Звісно, я б ніколи не пішов до поліції із цим. Це залишиться тільки між мною та тобою. Ніхто більше не постраждає. Усе затихне через нестачу доказів. Але я повинен знати. – Він дуже наголосив на останньому слові.
Естер розгублено дивилася на нього широко розплющеними очима.
– Що ти хочеш, щоб я тобі сказала? – запитала вона.
– Скажи мені правду.
– Думаєш, що вже знаєш правду, так? Ти думаєш, я її вбила.
– Естер, люба, не дивися на мене так. – Він схопив її плечі та легенько струснув. – Я лікар. Я знаю причини такого. Я знаю, що люди не завжди спроможні відповідати за свої вчинки. Я знаю тебе такою, яка ти є – мила та чарівна, і взагалі хороша дівчина. Я допоможу тобі. Я потурбуюся про тебе. Ми одружимося і будемо щасливі. Ти не почуватимешся пригніченою, небажаною, тиранізованою. Речі, які ми робимо, часто мають причини, незрозумілі для більшості людей.
– Нагадує те, що ми говорили про Джеко, хіба ні? – мовила Естер.
– Забудь про Джеко. Я думаю про тебе. Я тебе дуже кохаю, Естер, але я мушу знати правду.
– Правду? – перепитала Естер.
Дуже повільно глузлива посмішка вигнула кутики її губ догори.
– Будь ласка, люба.
Естер повернула голову та глянула вгору.
– Там мене кличе Ґвенда. Мабуть, час обідати.
– Естер!
– Ти повірив би моїм словам, що не вбивала її?
– Звісно, я б… Я повірив би тобі.
– Не думаю, що повірив би, – сказала Естер.
Вона рвучко від нього відвернулася та побігла стежкою вгору. Він рушив було за нею, а тоді зупинився.
Дідько його вхопи, – вилаявся Дон Крейґ. – Дідько його вхопи!
Розділ п’ятнадцятий
– Але я поки що не хочу їхати додому, – промовив Філіп Дюррант. Він говорив із жалісливим роздратуванням.
– Але, Філіпе, справді, нічого тут залишатися. Тобто ми повинні були зустрітися із містером Маршаллом для обговорення справи, а потім чекати на поліцейський допит. Одначе тепер більше нічого не заважає нам вирушати додому.
– Гадаю, що твоєму батькові буде приємно, якщо ми зостанемось на трошки, – сказав Філіп, – він любить, коли є з ким зіграти в шахи вечорами. Подумати тільки: він майстер шахової гри! Я вважаю, що непогано граю, проте ніколи його не переможу.
– Батько може знайти когось іншого для гри в шахи, – відрізала Мері.
– Що, свисне комусь із жіночого інституту?
– І в будь-якому разі нам потрібно їхати додому, – не відступалася Мері. – Завтра прийде місіс Карден, щоб чистити мідний посуд.
– Поллі, ідеальна домогосподарка! – виголосив Філіп, сміючись. – У будь-якому разі місіс Як-там-її-звати спроможна почистити мідний посуд без тебе, хіба ні? Або коли не спроможна, надішли їй телеграму із повідомленням побайдикувати ще один тиждень.
– Ти, Філіпе, нічого не тямиш у домогосподарських справах. Які вони важкі.
– Не бачу, щоб якісь із них були важкими, аж доки ти не зробиш їх такими. У будь-якому разі я хочу залишитися.
– О, Філіпе, – дратувалася Мері, – я ненавиджу перебування тут.
– Але чому?
– Тут так похмуро, жалюгідно – й усе, що тут сталось. Убивство й усе інше.
– Ну ж, Поллі, не говори мені, що ти надто нервуєш через таке. Я впевнений, що ти могла б убити, не зморгнувши й оком. Ні, ти прагнеш поїхати додому, бо хочеш глянути на мідний посуд, стерти пил і переконатися, що жодна міль не залізла у твою шубу…
– Міль не залазить у шубу взимку, – заперечила Мері.
– Ну, ти знаєш, про що я, Поллі. Узагальнення. Але розумієш, як на мене, тут набагато цікавіше.
– Набагато цікавіше, ніж у власному домі?
Схоже, Мері була шокована та скривджена.
Філіп кинув на неї невинний погляд.
– Вибач, люба. Я не дуже вдало висловився. Немає нічого кращого, ніж наш рідний дім: ти зробила його справді чарівним. Затишний, охайний, привабливий. Розумієш, усе складалось би зовсім по-інакшому, якби я був таким, як раніше. Тобто займався би безліччю справ щодня. Я би був по вуха у своїх схемах. І було б чудово повертатися до тебе, до власного дому, обговорювати все, що трапилося протягом дня. Проте, бачиш, зараз усе по-іншому.
– О, я знаю, що все зовсім по-іншому, – сказала Мері. – Сумніваюся, що колись про це забуду, Філе. Я таки пам’ятаю. Пам’ятаю найжахливіше.
– Так, – процідив Філіп майже крізь зуби. – Ти пам’ятаєш надто багато, Мері. Ти пам’ятаєш так багато, що інколи це змушує мене пам’ятати більше. Усе, чого я хочу, – це відволіктися, і ні, – він підняв руку, – не кажи мені, що я можу відволіктися головоломками й усіма цими пристосуваннями для реабілітації, і людьми, які приходять, щоб провести процедури, і читанням безкінечних книг. Я інколи так хочу взятися за щось. І тут, у цьому будинку, є щось, чим можна зайнятися.
– Філіп, – Мері затамувала подих, – ти не заспокоївся зі своєю… з тією своєю ідеєю?
– Із полюванням на вбивцю? – уточнив Філіп. – Убивство, убивство, хто скоїв убивство? Так, Поллі, ти майже вгадала. Я відчайдушно хочу дізнатися, хто його скоїв.
– Але чому? І як ти можеш дізнатися? Якщо хтось вдерся до будинку чи виявив, що двері до нього відчинено…
– Усе ще носишся із теорією сторонньої людини? – запитав Філіп. – Це глухий номер, тобі відомо. Старий Маршалл наголосив на цьому. Хоч насправді він просто намагався допомогти нам зберегти гарну міну за поганої гри. Ніхто не вірить у ту гарну теорію. Це неправда.
– Тоді ти мусиш розуміти. Якщо це неправда, – Мері перебила його, якщо це, як ти вважаєш, хтось із нас, тоді я не хочу знати. Навіщо нам знати? Хіба нам… Хіба нам не краще взагалі не знати?
Філіп Дюррант втупився в неї запитальним поглядом.
– Ховаєш голову в пісок, еге, Поллі? Хіба в тебе немає природної цікавості?
– Говорю тобі, я не хочу знати! Я думаю, що це все жахливо. Я хочу забути й не згадувати про це.
– Невже тобі так байдужа матір, що ти не хочеш знати, хто її вбив?
– Що доброго в тому, що я знатиму, хто її вбив? Упродовж двох років нас цілком задовольняло те, що її вбив Джеко.
– Так, – погодився Філіп, – милий варіант, що задовольнив