Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Це було нереально, — не дивлячись на нього, говорить Єва.

— Ти ще не втекла? А як же зв’язана постільна білизна і з вікна?

— А як же чоловічі манери у спілкуванні з жінкою? — встає з-за столу й прибирає свою тарілку. — Дякую, Елю.

— Я з тобою, — Еліна поспішає вийти за нею.

— Психована якась, — бурчить Кирило.

— М’яко сказано, — підтримує його Рита.

— Арсене, поки я не поїхав, хочу поговорити, — встає Віктор.

— Ходімо, — виходжу з кухні, почувши бурчання Кирила, що його всі кинули.

— Він прочитав моє повідомлення, — говорить тільки-но зачиняю за нами двері кабінету.

— Як давно? — сідаю в крісло.

— Вчора ввечері. Прийшло сповіщення, що на зв’язку, але на дзвінок не відповів.

— Гадаєш, зреагує? — кидаю погляд у вікно. Мені видно, як Єва з Елею сидять на гойдалці. Про щось розмовляють. Еля підскакує на ноги, щось емоційно розповідає, а Єва сміється. У неї гарна усмішка. І взагалі, вона надто зваблива дівчина, щоб цього не помічати.

— Чуєш? — повертає до розмови Вітя.

— Задумався. Що ти кажеш?

— Єва як? Може, з нею поговорити якось… Ну, спокійно пояснити.

— Поговорю. Думаєш, вона справді не знала нічого?

— Мене бентежить її переїзд до Києва. Чому сюди, прямо тобі в руки? Не можу зрозуміти його логіки. Плюс порожній телефон з одним номером, з якого відповідає дівчина. Все дивно. Наче ми пропустили щось важливе і воно лежить на поверхні.

— А ми сліпі, — цілком згодний з ним. 

— Ну не кине ж він її. Я впевнений, що скоро з’явиться. Подзвонить, бо прийти особисто сміливості не вистачить.

— А я ні, — знову звертаю погляд у вікно. — Десь ми помилилися.  

— Треба було перевірити, хто ще приходить до готелю?

— Та ні. Єва. У ній щось не так.