Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Нормально, — хочеться плакати.

— Поряд з тобою хтось є?

— Угу, — сьорбаю носом.

— Тебе б’ють? Знущаються? Вимагають гроші?

— Ні. Можливо, ми скоро побачимося.

— Ніко, я схиляюся до думки, щоб подзвонити твоїм батькам. Вчора хотіла. Це не нормально. Чуєш? Краще неволя вдома, ніж…

— Ні, не треба, — перебиваю її. — Розкажи як ти?

— Хочу переїхати. Знайшла квартиру. Маленька, але вибору немає. Та ми помістимося. Вулиця Радунська 5, однокімнатна на першому поверсі. Я тут без тебе сама не своя. Як допомогти?

— Ніяк. Ти бережи себе, — ледве стримую схлипи.

— В голові не вкладається. Я думала, вб’ю ту адміністраторку, а вона щось молола про твого ревнивого чоловіка.

— Я піду. Не хвилюйся. Може, ще буде можливість подзвонити,  — відхиливши виклик, відкладаю телефон на підвіконня й закриваю обличчя долонями.

Арсен зітхає, а я борюся з бажанням ридати вголос. І не тому, що хочу втекти, чи через страх. Я заплуталася у своєму житті. Захована депресія вирвалася на волю абсолютно невчасно. Хочеться багато плакати і жаліти себе.

— Ходімо, — він встає, нависнувши наді мною.

— Я посиджу, — мугикаю в свої долоні.

— Зараз, — смикає мене за руку, змусивши встати. Розгніваний. Обхопивши моє зап’ястя веде з вітальні, а тоді на вулицю. Дощ припинився, стало свіжо та доволі прохолодно. Він веде мене до воріт, махає охоронцю і той відчиняє їх. Можу лише здивовано кліпати очима, коли опиняємося за воротами. — Ти вільна, — відпускає мою руку. — Можеш повернутися до будинку й викликати таксі. Грошей теж дам, — розвернувшись, просто йде до будинку.

— Чому? — питаю шоковано.

— До біса все, — лунає у відповідь. За декілька секунд він вже заходить до будинку, а я так і стою перед відчиненими воротами, розгублена від його вчинку.