Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Прийшов вбивати? — дивуюся наскільки байдуже звучить мій голос.

— Спати тут буду, — бурмотить нерозбірливо, але не Арсен.

— Ей! — підскакую на ліжку. — Тут я сплю.

— А я з тобою, — п’яний чолов’яга валиться на ліжко й згрібає мене своєю лапою.

— А-а-а-а-а! — кричу на весь голос. — Відпусти!

— Ти чого? — смикає мене, а тоді в кімнаті спалахує світло. Він губиться і я злітаю з ліжка.

— Що сталося? — запитує сонний Арсен. У піжамних штанах, з голим торсом, волосся скуйовджене.

— Він приперся, — обхоплюю себе руками, хоча досі повністю одягнена у джинси та футболку.

— Кириле, якого біса? — питає роздратовано. — Чуєш?

— Він помер? — з підозрою дивлюся на тіло, яке не видає ознак життя.

— Що за день? — хмикає. — Ей, — підходить і штовхає його, але той не реагує. — Спить.

— Я не спатиму з ним, — заявляю категорично. — Піду в іншу кімнату.

— Всі зайняті. Хіба до Віктора чи до дівчат, вони в сусідній мають спати.

— Ще до Гриші свого переляканого запропонуй, — не намагаюся бути ввічливою.

— Ходімо, — не чекаючи, виходить.

Кинувши погляд на сплячого Кирила, йду за ним. Ніколи не була в ситуації, коли немає виходу. Все життя вважала, що будь-яку ситуацію можна виправити.

Він йде до своєї кімнати, викликаючи в мені чергову порцію істерики. Я просто збожеволію і вони здадуть мене у відповідну установу. Може, він цього й добивається? Стримавши нервовий сміх, переступаю поріг його просторої спальні.

— Ліжко велике, до мене не тулитися, — бурчить собі під носа, лягаючи.

— Запропонуй щось інше, мені не підходить.

— На терасі, але там немає ліжка і доволі холодно сьогодні.

— А в холі?

— Без проблем, але якщо кричатимеш, я бігти не буду. Можеш до ранку постояти, тільки тихо, бо я хочу спати.