Зваблені ненавистю - Ерін Кас

До самого вечора сиджу в кімнаті. Навіть вечеряти не виходжу, бо мене бісить їхня куховарка. Чую, як приїжджає авто. Мабуть, людожер повернувся додому. Не виходжу і не збираюся більше нічого просити. Нудить від них. Хочеться рвати і метати, але замало сил.

Він приходить сам. Стукає один раз й заходить до кімнати. Не реагую, лежу на ліжку. Підходить, сідає на край ліжка й простягає мені телефон. Кілька секунд дивлюся на нього, а тоді сідаю й забираю з його руки. Не роздумуючи, розблоковую й тисну на дзвінок. Аліса не відповідає. Розгублено зиркаю на Арсена, але він зайнятий своїми думками. Знову набираю. Починаю нервувати. Іншого шансу може і не бути.

— Ніко, — лунає такий бажаний голос.

— Алісо! — на радощах злітаю з ліжка, здивувавши Арсена. — Як ти?

— Куди ти зникла? — обурюється Аліска. — Я місця собі не знаходжу. Підняла усіх на вуха, адміністраторка якась мутна, досі не дивиться мені в очі.

— Я… зависаю на секунду. — Мене викрали, — після цих слів Арсен встає й звертає на мене погляд. — Я ціла та відносно неушкоджена. Не можу тобі всього пояснити, — відступаю, бо він повільно підходить до мене. — Забери мої речі собі, можеш витратити гроші за необхідності.

— Хто викрав? Де тебе шукати? — перелякано запитує Аліса.

— Я не можу сказати. Не говори Валерії та Олександру, будь ласка. Думаю, ми скоро зустрінемося з тобою.

— Ніко, ти в небезпеці? — починає ставити правильні питання.

— Так.

— Я знаю їх?

— Ні.

— Як тебе знайти?

— Я не знаю, — впираюся у підвіконня. — Алісо, я тобі ще подзвоню, — відхиляю виклик й ховаю смартфон за спину. — Дозволь з нею спілкуватися, — белькочу розгублено. Він стоїть майже впритул. — Я все одно не знаю нічого про тебе, навіть адресу. Вона хвилюється.

— Єво, — виставляє між нами долоню. Дивлюся йому в очі, міцно стискаючи пальцями телефон за спиною.

— Хоча б іноді. Арсене… — жалісливо вичавлюю з себе. Відчуваю себе приниженою і ненавиджу його за це.

— Не грай зі мною, — нахиляється, щоб забрати з рук гаджет. Затамовую подих. Я майже у його обіймах, притиснута чоловічим тілом до підвіконня. Мабуть, моя розгубленість надто очевидна, бо він зависає, дивлячись у вічі. — Що? Тепер спокушати будеш?

— Ні, — промовляю самими вустами. Я його боюся, але цей страх змішаний ще з чимось. Він переводить погляд на мої губи, а серце в цей момент починає виконувати перевороти. Хапаю ротом повітря, в надії вирівняти дихання.

— Повір, краще ненависть, — відводить очі, забирає з руки смартфон і за секунду вже зачиняє за собою двері.