Зваблені ненавистю - Ерін Кас

— Так, тільки душ прийму, — після сну ще погано кумекаю.

Вона виходить, а я беру одяг й прямую до ванної кімнати. Не поспішаючи, приводжу себе до ладу. Шкода, що немає косметики, хотілося б зробити макіяж. Одягаю сині джинси й чорну футболку, волосся лишаю розпущеним. Взуваю кросівки, бо вони всі шастають по будинку у взутті. Спускаючись, вже розумію, що надовго не затримаюся. Вони веселі та розслаблені. Гарно знають одне одного. А я полонянка, і ця прірва між нами надто очевидна.

— Єво, твоє замовлення, — усміхається до мене Еля.

Річ у тім, що я відчуваю провину за вчинки незнайомого Олега, хоча насправді винна лише в тому, що взяла чужі документи. Сідаю на диван поряд з Віктором, але їсти не хочеться. З’їдаю один спрінг-рол з лососем й запиваю вином, яке наливає Віктор. Він при мені відкоркував пляшку, тому я не відмовилася. До моєї появи тут велася весела розмова, зіркою була Рита. Зараз всі затихли, придивляючись, лише Еля поводиться невимушено. Мабуть, тільки вона й хотіла мене запросити.

— Подихаю повітрям, — допиваю вино й встаю.

— Я прийду за хвилину, — мугикає з повним ротом Еля.

На вулиці тепло та спокійно. Хоч бери й лягай спати на гойдалці. Починаю рахувати дні й зависаю. Сьогодні мав бути день мого весілля, а я забула. Уявляю, як сварився батько за витрачені кошти, він любить їх лише збирати. Чи сумують вони за мною? Не знаю. Гніваються точно. Навіть страшно подумати, що батьки більше переймаються статусом, а не життям своєї дитини.

Ворота повільно відсуваються. Чекаю, що хтось заїде, але цього не стається. Дивлюся на них, ніби зачарована, а тоді повільно йду понад будинком, щоб не привертати до себе увагу. Швидко перебігаю до паркана. Прилипнувши до нього, впевнено прямую на вихід з двору. Серце враз почало тарабанити на усе подвір’я, дихання збилося, напруга заволоділа тілом та думками. Перелякано дивлюся на будівлю охоронця, але його немає біля вікна. Роблю крок за ворота, а тоді зриваюся з місця і біжу з усіх сил...