Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Арсен

Вона довго стоїть в темноті, а тоді майже нечутно проходить на відчинену терасу. Встигаю задрімати, поки повертається й сідає на інший край ліжка. Зітхає. Яка гонорова. Можна подумати, що мені кортить впускати у своє ліжко сестру зрадника. Та вона здається тендітною. Брехливою, але тендітною. І сил шукати їй місце для ночівлі у мене немає. Задовбався за цілий день так, що не радий і компанії. Хочеться тиші, але з такою полонянкою можна лише мріяти про спокій. А яка відважна! Знайшла можливість втекти, зупиняла авто. І наївна, що чекала побачити за кермом благородного принца.

— Ти довго будеш зітхати? — не витримую.

— Скільки треба, стільки й зітхатиму, — огризається. — Я тобі не довіряю.

— І ненавидиш. Пам’ятаю. Раптом що, я теж не палаю до тебе симпатією.

— То відпусти, — бурчить, вкладаючись.

Робить між нами бар’єр з ковдри, залишившись розкритою. Не уявляю, як вона танцювала в стриптиз-клубі перед десятками голодних чоловічих поглядів, якщо думає, що ковдра її врятує від чогось. Як дитина. Хоча, моя довіра до Олега була помилкою. Може, вона й не танцювала. Він міг вигадати усе, окрім її та свого імені.

Засинаю швидко, але у мене не буває міцного сну, тому чітко чую, як відчиняються вхідні двері. Я навіть знаю, хто завітав. Тихі кроки зупиняються біля ліжка, а тоді матрац прогинається…

— Арсе, — шипить Рита. — Арсе… Ой!

— Сподіваюся, ти не гола, бо у мене дуже слабка психіка, — бурчить Єва, викликавши усмішку.

— Я… — Рита не знаходить слів. Мовчки вилітає зі спальні.

— Дім розпусти. Один ледь не задавив, ця — ноги хотіла поламати. Важка, як слониха.

Нічого не відповідаю на її бурчання. Розвертаюся на спину, а Єва відсувається ще далі. Від неї пахне чимось солодким. Квітами чи фруктами якимось. Відчувається її напруга, але не страх. Вона сильна особистість. І, мабуть, дуже любить свого брата, бо навіть після біснування Гриші не здала його. Хоча, якщо задуматися, він її круто підставив, притягнувши до Києва й залишивши у гадючнику.

Прокидаюся затемна. Навіть у вихідні графік не міняється. Моя гостя скрутилася від холоду калачиком й обійняла себе руками. Довге волосся розметалося по подушці. Обережно вкриваю її і йду в душ. Для повного щастя мені ще не вистачало панькатися з його сестрою, однак остаточно на монстра я ще не перетворився. Хоча, дуже хочеться звернути шию Чупруну. Одним різким, впевненим рухом.

Коли виходжу з ванної, вона сидить на ліжку, до підборіддя загорнута в ковдру.

— Чому не спиш? А, не довіряєш? — беру цигарки й виходжу на терасу. Підпалюю, вдихнувши ранкову порцію нікотину. Раніше я менше палив, зараз напруга з’їла залишки спокою і доводиться якось заспокоювати нерви.

— Ти звик спати на такому холоді? — теж виходить, з голови до ніг загорнута в ковдру.

— Ну, ще не літо, — видихаю дим. — До того ж біля лісу прохолодніше.

— Чому тут живеш? Поряд же Київ.

— Бо люблю тишу й природу.

— І, звісно ж, не скажеш, де точно я знаходжусь, — хмикає роздратовано.

— Пуща-Водиця. Ще питання є? — звертаю на неї погляд.

— Ну… — здається, вона розгубилася. — Багато. Як довго ти збираєшся мене тримати тут, якщо Олег не викриє себе?

— Тобі не подобається це місце? Краще у тому готелі?

— Однозначно краще бути вільною.

— Поговорімо про це ввечері. Без криків та істерик. А зараз ходімо снідати, — гашу недопалок й заходжу до спальні.

Поки шукаю футболку, вона пролітає повз у моїй ковдрі. Коли виходжу, її не видно. На першому поверсі чисто. Схоже, Еля вже все прибрала після вчорашнього відпочинку. З кухні доносяться голоси.

— Доброго ранку, — застаю Елю за плитою, а Риту й Віктора за столом.

— Привіт, — Еля вже посмажила млинці. — Ян з Мариною з самого ранку поїхали додому надутими, посварилися вчора, — докладає останні новини. Колись давно ми називали її малою пліткаркою. Схоже, нічого не змінилося.

— Виспався? — лунає з претензією від Рити. Віктор тактовно відвертається до вікна, відпиваючи каву.

— Так, спав нормально. Пригощаєш? — хапаю млинець з тарілки на стільниці.

— Сідай, я тобі каву зроблю, — каже Еля. — Єва спуститься снідати?

— Не знаю. Якщо голодна, спуститься.

— А тобі не здається, що їй незручно у чужому будинку? — розвернувшись, суворо дивиться на мене.

— А замовчувати інформацію про свого брата зручно? — реагує агресією Рита.

— Навряд чи вони бачилися, — приєднується до розмови Віктор. — Вона жила у Дніпрі. Ну, якщо Олег правду говорив.

— На мою думку, у нього було дуже тепле ставлення до сестри, — Еля ставить переді мною каву. — Сумніваюся, що він розповідав їй про свої махінації.

— А на твою думку всі добрі, білі та пухнасті, — заводиться Рита. — Ось і шукайте його тепер. Ще й Гриша постраждав через неї.

— Вона тут ні до чого. Твій брат постраждав через свою дурість, — дивлюся на неї. Відводить очі, знітившись. — Григорій загрався у великого керівника. І це його обов’язок — шукати.

— Він шукає, — каже тихо. — Якби ви її не притягнули сюди, — звертається до Віктора, — не було б причин зараз нервувати.

— Нервуєш тут тільки ти, — в голосі Еліни проявляється суворість. — Єво!

— Доброго ранку, — говорить тихо моя полонянка. Хм-м-м, моя полонянка.

— Я приготувала млинці. Любиш? — Еля швидко ставить для неї тарілку й починає готувати каву.

— Ем-м-м, так. Дякую, — розгублена, але сідає за стіл.

— Підемо потім на вулицю, поки дощу немає? — Еля сідає поряд з нею. На диво, вона привітно до неї поставилася, хоча Чупрун похитнув її душевну рівновагу.

— Так, — відповідає Єва й береться за сніданок. Знову відмічаю її манери за столом. Поставу. Додаю сюди грамотне спілкування і розумію, що в цьому у них з Олегом немає нічого спільного. Ніби виховувалися в різних сім’ях.

— Чому мене не розбудили? — на кухню заходить Кирило.