Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Сон тривожний. Часто прокидаюся й кручуся з боку на бік.

Коли двері відчиняються, чомусь не дивуюся. Його кроки тихі й відгукуються в грудях тремтінням. Він зупиняється біля ліжка, нависаючи наді мною темною скелею.

— Навіщо ти прийшов? — мій голос розноситься тихим шелестом.

— Бо несила терпіти, — відгукується важкою луною. Ніко-о-о, — нахилившись, стискає пальцями шию, а тоді різко підіймає мене. — Ти ж теж цього хочеш, — його губи майже торкаються моїх.

— Я боюся, — починаю тремтіти.

— Хочеш? — трішки стискає.

— Так, — розпливаюся в думках від бажання.

Здригаюся від страшного гуркоту. Сідаю в ліжку, перелякано дивлячись на двері. Звук повторюється і я розумію, що це грім, а все, що тільки-но було — сон.

— Ох, — скидаю з себе ковдру. Схвильоване тремтіння в грудях, затоплює розчарування. Я аж спітніла від яскравості та реальності сну. Відчувала його подих на своїх губах…

За вікном вперіщив дощ. Важкі краплі барабанять у скло, повертаючи мене в реальність. Це щось ненормальне. Треба викидати дурні думки з голови. Йду до ванної кімнати. Час доволі пізній, тому спускаюся снідати, в надії не зустріти Арсена. Лідія повідомляє, що господаря вдома немає. Нікого немає. Мене більше ніхто не охороняє і це дозволяє вільно дихати.

Після сніданку знову плаваю, не забувши сьогодні про рушник. А коли виходжу, застаю в холі гостя. Від несподіванки зупиняюся, з підозрою дивлячись в його пихате обличчя.

— Непогано живеться полонянкам, правда?

— Немає з ким поговорити і ти вирішив причепитися до мене? — відмираю, рухаючись до сходів.

— Ага, дуже скучив, — встає. — Ходімо поговоримо, — киває на вихід з будинку.

— Про що? — зупиняюся, але не підходжу.

— Я тобі дещо розкажу, а ти, сподіваюся, все правильно зрозумієш, — не чекаючи відповіді, виходить. Кортить піднятися до кімнати, але цікавість бере гору.