Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2004 рік 

– Приїхали, – загальмувавши біля високих кутих воріт, помітив чоловік. Дочекавшись, коли вони автоматично відкрилися, легко натиснув на газ, заїжджаючи у двір.

Втупившись у лобове скло, дівчина злякано стежила за наближенням до величезного особняка. Будинок був їй незнайомим і зовсім чужим, але чомусь замість нього бачила злощасний бордель, де провела найкращі роки свого життя в ув'язненні. Паніка, яка не покидала з дня, коли обмотана проводами отямилася в лікарні під писк приладів, посилилася.

Маргарита останнім часом почувала себе параноїком. Перед нею раз у раз спливали картинки з недалекого минулого, починаючи з убивства Павла та Олега на заводі, закінчуючи вбивством Латуніна. Останній ввижався особливо часто. Згадувалося і як позбавив цноти, побивши до півсмерті, як рвався купити на аукціоні… Та найчастіше бачила хтиву усмішку, що змінювалася застиглим мертвим поглядом, коли вдарила його. Скільки разів переконувала себе, що іншого виходу не мала, що не зробила нічого, за що варто собі докоряти, та це мало допомагало.

– …Марго, йдемо? – частина питання, спійманого краєм вуха та дотик до руки, змусили Одинцову злякано обернутися.

Повернувшись до чоловіка, кілька секунд вивчала його обличчя, але бачила Гришку. Підібгавшись, потерла місце, де тільки була рука Рощина. Шкіра горіла, і дівчина відразу відчула себе брудною від липкого дотику.

– Марго, ти гаразд? – злякано уточнив, намагаючись знову обережно дотягнутися до її долоні.

Одинцова, приходячи до тями, зрозуміла, що в безпеці. Гришки нема і бути тут не може. Кирило ніколи не завдасть їй шкоди, у цьому встигла переконатися не один раз.

Але замість подяки продовжувала платити одвічним страхом та нервами. Цієї миті ненавиділа себе і того, хто зробив її такою. Розуміла, що схожа на зацькованого звірка, але вдіяти нічого не могла з собою. Одного не розуміла, чому Кирило терпить її і як надовго його вистачить.

– Марго?.. – обережно, але з натиском повторив чоловік.

– Я... я... – хапаючи ротом повітря, дівчина озирнулася, переконуючись, що в машині одні, а двір не схожий на територію Інанни, – Не знаю.

– Не бійся, все буде добре, – трохи стиснувши дівочу долоню у своїй руці, підбадьорливо усміхнувся.

Не чекаючи відповіді або нового нападу відчаю, виліз з авто, дістав з багажника сумку з речами й, відчинивши дверцята, простяг руку, щоб допомогти вибратися. Трохи вагань, дивлячись у вічі чоловіка – такого загадкового, таємничого, але такого близького й рідного, – і Маргарита пішла слідом.

Перебуваючи у прострації, не розуміла, навіщо послухалася Кирила і погодилася виїхати з лікарні. Навіщо піддалася на вмовляння та повірила, що відтепер все буде інакше. Вибору у неї, як завжди, не було. Не з власної волі, просто йти нікуди. Хіба що на небеса.

– Ну, ось ми й вдома, – відчиняючи двері розкішного будинку і пропускаючи всередину, повідомив чоловік.

Марго завмерла на порозі.

Вдома. Це слово давно їй чуже. Стільки часу минуло, коли востаннє відчувала себе вдома, що й забула як це. Оглядаючись, здалося, що задихається. Немов знову опинилася в нещасному ув'язненні своїх останніх років, але у вухах лунав голос Кирила: «Ось ми й вдома…».

Вона дуже хотіла бути тут, чи хоч десь в іншому місці, вдома, та свіжі спогади з Інанни не полишали. Надто яскраво рясніла у свідомості картина вбивства Латуніна. Минуле відчайдушно не хотіло відпускати. І чи відпустить хоч колись? 

– Навіщо тобі це? – поглядаючи до Рощина, Ритка поставити бентежне питання.

Вона не розуміла. Правда не розуміла навіщо такому як Рощин возитися зі звичайною повією з борделю, котру нехай і відвідував упродовж тривалого часу. Вона не з тих, кого запросто приводять у дім і тим більше називають господаркою.

Після злощасної ночі у Латуніна, що привела до лікарняної палати, минуло понад місяць, та не було й дня, щоб Кирило її не відвідав. Часом приходив і сидів по півдня, іноді забігав на пару хвилин, щоб дізнатися, чи все гаразд і чи не треба чогось. Деколи не замовкав, розповідаючи дурні плітки з міста, а інколи з нього слова було не витягти. Зрідка задоволений з посмішкою березневого кота, але частіше похмурий і задумливий. За місяць він став Одинцовій ближче і рідніше, ніж за роки спільних ночей в Інанні. Та й це не давало відповіді на основне запитання.

Вона, мабуть, трохи збожеволіла. Досі балансувала на межі. Примари минулого слідували за п'ятами, куди б не йшла. Все, що будь-коли відбувалося в житті, уривчасто заповнювало пам'ять. Кілька разів у лікарні намагалася накласти на себе руки. Через тиждень в чотирьох стінах наковталася пігулок, та так, що ледве відкачали. А вдруге, якихось кілька днів тому, Кирило стягнув її з підвіконня, коли бажала вистрибнути з вікна.

Дівчина не знала, що творила. Не бачила себе серед живих і майбутнього не бачила. У своїх неповних 24 не мала нічого: ні сім'ї, ні друзів, ні власного будинку, ні освіти. Єдине, що вміла – ублажати чоловіків. Але за шість років по горло сита ними. Не хотіла жити. Її життя обірвалося там, на заводі, а існувати втомилася. Цілей та прагнень не було. Бажання спробувати почати заново – теж.

Тим дивовижнішим здавалося прагнення Кирила витягнути її із замкненого кола і не дозволити загинути. Після пігулок носився з нею, як із малою дитиною, а як утримав в останній момент від стрибка з висоти восьмого поверху поліклініки, то зовсім з котушок злетів. Наорав спочатку, дурепою обізвав, а потім притис до себе і пообіцяв, що не дозволить померти. Ніколи.