Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Я знаю, що ти й Плантатор – одна особа. Я знаю, що твій нібито винний бізнес лише прикриття.

У міру того, як необережні слова виривалися з вуст, Рощин сильніше змінювався в обличчі. Похмурніючи, скрипів зубами та з кожною секундою міцніше тягнув дівчину за волосся. Здавалося, ще трохи й видере цілий клапоть із корінням, або зніме зі скальпом. Та вона, стійко витримуючи фізичний біль, поділилася найбільшим відкриттям:

– Я знаю, що ти та Гришка Латунін – брати!

– Ця паскуда мені не брат! – несподівано розтиснувши долоню і відсахнувшись, загорлав Кирило.

На мить втративши рівновагу, Рита ледь не впала назад. Вчасно встигла втриматись рукою за кут стола, що стояв позаду.

– Я дивлюся, ти не дуже в захваті від родинних зв'язків, – в'їдливо кинула зі зневагою дивлячись на чоловіка, що, схопившись за голову, майже гарчав від гніву.

Розуміла, що варто замовчати та бігти поки є можливість, та щось зупиняло. Дівчина відчайдушно добивала, нариваючись:

– Ти скільки завгодно можеш заперечувати спорідненість з Авіатором, але кров дається взнаки, гени беруть своє! – з викликом підняла підборіддя, – Він прожив життя сволотою, а ти, хоч і носив довгі роки маску, недалеко від нього відійшов. Ті ж способи заробітку та руки по лікті в крові. Хоча, знаєш, ти гірший за Гришка! Він не намагався виглядати краще, ніж був насправді. Там одразу було зрозуміло, що чекати, у порівнянні з тобою! Ти ж весь час корчив з себе дбайливого рятівника та благодійника, а на насправді тобі начхати на всіх! І на мене тобі теж начхати!..

Закінчення фрази потонуло за дзвінким ляпасом, що пролунав над вухом Маргарити.

– Закрий рота, шльондро!

Не готова була до такої реакції Кирила, впала на стіл і не одразу зрозуміла, що віддало болем сильніше: рука, що вдарилася об кам'яну статуетку, або щока, що запалала вогнем від ляща. Натхнена власними промовами, не помітила, як Рощин, похитуючись і закриваючи вуха, не бажаючи чути правди про себе, опинився поряд. Щоб покарати та вказати місце, вперше за роки знайомства називаючи речі своїми іменами.

– Так, я шльондра! – підіймаючись, погодилася Рита, – Повія. З твоєї ласки, між іншим.

– Звичайно! – повертаючи собі подібність урівноваженості, вигукнув Кирило, змахнувши рукою.

Марго інтуїтивно підібгалася, побоюючись нового удару. Але чоловік, розтинаючи повітря, заголосив:

– Давай звинувачуй мене у всіх смертних гріхах. Я і тільки я тебе засунув у довбаний бордель, а потім шість років чекав своєї черги, спостерігаючи, як тебе переді мною мають сотні мужиків! Я на тебе нацькував Гришку, я тебе змусив його вбити, а потім силоміць витяг з того світу і змусив лікуватися! Насильно тримав поруч, спати зі мною змушував, цяцьки всі ці вдягати, – підійшовши до дівчини, недбало смикнув за ланцюжок, що висів на шиї, – В люди тебе вивів! Головне, все виключно силоміць і проти твоєї волі! Адже так? А потім не дав розважатися з білим і пухнастим Чернишевським, що з'явився на все готовеньке! Чого це я, правда?

Уважно дивився на Одинцову, що моргнути боялася. Затамувавши подих, чекала на новий вибух, та Рощин, схопивши за підборіддя, прошипів:

– Що ще тобі наплів цей вилупок?

Тут Ритка зрозуміла, що Кирило все знає: і що зустрічалася з Олегом у місті, і що допоміг у цьому не хтось інший, як Буртенко. Ризик не виправдав свого. Знову опинилася у пастці, цього разу потягнувши за собою безневинного. Та злякатися ні за себе, ні за Руслана не встигла. Рощин, притискаючи до столу, не даючи шляху до відступу, приголомшив наступним:

– Може, він уже розповів і про декого, на ім'я Андрій Михайлович Одинцов? Знаменитого у вузьких колах не інакше, як Вотан?

Похмурі складочки, що розкреслили лоб Маргарити від згадки знайомого імені, дозволили Кирилу розслабитися і видавити легку усмішку. Хвилини тому погрожуючи рознести все до біса, нині він був задоволений собою.

– До чого тут Одинцов? – нервово сковтнувши, затремтіла як осиновий лист.

Вона або божеволіє, або чогось не розуміє. Стільки років минуло. Здається ціла вічність. Наче тоді жила в іншому вимірі.

Одинцов. Після пережитого з його втечею язик не повертався називати чоловіка батьком. А Вотан... Раніше чула це прізвисько. Від когось зі служби охорони Кирила. Це дивно. Який зв'язок? Адже Одинцов має бути… Де власне має бути? Не знала та знати не могла. Голова йшла кругом. А Рощин стояв і продовжував усміхатися ширше і ширше, насолоджуючись її станом на межі божевілля, не поспішаючи відповідати.

– До чого тут Одинцов? – гучніше повторила питання, заздалегідь передбачаючи, що нічого доброго не почує.

– При тому, що Одинцов Андрій Михайлович уже років шість як генерал та начальник якогось там відділу боротьби зі злочинністю в СБУ. І як гадаєш, хто в нього ходить у підлеглих? – сильніше здавлюючи дівоче зап'ястя і нахиляючись ближче, Рощин задоволено зізнався: – Правильно – твій дорогоцінний Чернишевський, який ні з того ні з чого запалав до тебе неземними почуттями через роки. Уловлюєш зв'язок?

Маргарита спантеличено заморгала. Здавалося, що спить. Не вірилося у реальність ситуації. Кирило говорив, а розум категорично відмовлявся зіставляти два імені. Колись близьку і кровно рідну людину і нині кохану. Щось йшло не так.