Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Стріляючи вслід виїжджаючому, намагався попасти по салону, потім по колесах. І чи то вдалося, чи то крутий віраж допоміг, але Сизий не проїхав і трьохсот метрів, як авто занесло, перевернувши набік, на дах, потім знову набік... Так кілька разів, перш ніж прогримів вибух. Спалахнуло полум'я, розносячи залізну коробку в різні боки. Вижити після такого було неможливо.

Молодці його, Кирила, хлопці – хоч тут вчинили правильно. План "Б", який вважався страховкою, спрацював як чітко налагоджений механізм. Залишилося покінчити з ланцюговими псами. Але втративши ватажка, їм більше нема за що боротися, навряд чи продовжать чинити опір.

Розтираючи обличчя, чоловік схопився за голову. Розтріпавши волосся, загарчав у голос. Як задовбало все. Рано тішився, падіння Інанни не так легко далося, як думалося спочатку. Нерви здавали.

– Гарно спалахнуло, – почувся смішок позаду, – Ви без мене непогано впоралися.

Рощин смикнувся від несподіванки. Розвернувшись, побачив нахабну пику Калача. Скотина! З'явився.

– Що ти тут забув? – зневажливо пирхнув Кирило.

– Подумав, як разом починали, разом треба доводити до кінця. І потім, допомога у нашій справі ніколи зайвої не буває.

– Пізно, – проходячи повз, зачепив навмисне плечем старого товариша, – Без тебе впоралися.

– Знаю. Поки ти гнався за Сизим, ми з хлопцями поклали гавриків, що залишилися.

Ігноруючи Тимура, Рощин повернувся у двір. Схоже, сьогоднішня заварушка справді підійшла до логічного завершення. Було напрочуд тихо і порожньо. Хлопці спритно почали замітати сліди та прибирати нагадування про недавню криваву бійню. Кілька людей курили за рогом. Хтось намагався перев'язати поранених товаришів – без жертв, на жаль, не обійшлося.

– Там Льоха з Максом у кабінеті підстрелені, – згадав Кирило.

– Вже відправили їх до лікарні, – звітував Тимур.

Оперативно. Що ж, далі без нього розберуться. Наразі Рощин повернеться до кабінету, захопить документи та додому. Тепер нехай Калач командує, коли з'явився. З дівками щось робити треба. Мабуть, сидять перелякані.

Заходячи до будинку, зіткнувся із десантником. Накульгуючи, той плівся надвір.

– Живий хоч? – поплескавши того по плечу, поцікавився Кирило.

– Як бачите, – розводячи руками, – ні подряпини.

– А це тоді що? – кивнувши на ногу.

– А, – відмахнувся, – маленьке непорозуміння, – і пішов далі.

Фиркнувши, Рощин хотів було продовжити шлях, як побачив Беллу, що спускалася з другого поверху. Заплакана вся, очі скляні, а в трясучих руках зброя, спрямований в спину десантника.

– Гей ти! – тремтячим голосом гукнула хлопця, ніби не бачачи Кирила.

– Белко, ти чого, дах поїхав? – здивувався Рощин, але про всяк випадок поліз за пістолетом.

Десантник обернувся.

– Це тобі за Сергія! – з відчаєм вигукнула жінка, повільно зводячи курок.

Не встигла. Кирило випередив, вистріливши на автопілоті. Червона пляма швидко розпливлася по білій тканини нічної сорочки та дівка, наостанок жадібно хапаючи повітря, мертвецьке розпласталася на підлозі.

Дурна баба. Не дочекалася, коли влада перейде до нового господаря, мстити надумала. Хоч би розкинула розумом, чим це загрожує. Але якщо судити з розбитого вигляду, їй вже байдуже було. Якщо так, то й Кирилу теж.

– Я правильно зрозумів, вона мене хотіла зараз підстрелити? – спантеличено насупив брови десантник.

– Схоже на те, – втомлено зітхнув Рощин.

– Дякую, – простягаючи долоню для рукостискання, – Я ваш боржник.

– Вважай, що ми квити, – потискаючи у відповідь.

Кивнувши, хлопець зробив нову спробу втекти. А Рощин, на мить задумавшись, прийняв поспішне, але на той момент, здавалося, дуже правильне рішення.

– Десантнику?

– Так? – обернувшись.

– Гроші, як і раніше, потрібні?

Хлопець невиразно повів плечима.

– Як щодо постійної роботи?

– Дивлячись яка робота.

– Завтра зайдеш до мене, обговоримо, десантнику.

– Запросто, – погодився хлопець не без подиву. 

І коли цього разу Кирило розвернувся, щоб піти, покликав:

– І так, краще просто – Бурий.  

– Домовилися. Буду чекати тебе. Бурий.