Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Начебто не треба воно Кирилу, поратися з дівкою на межі зриву. Мусив би зрадіти, заспокоїтися. Бо як заберуть Ритку за вбивство, вона там одразу розумом помутиться, за нього забуде. Якщо не забуде, то хто повірить психу? Рощин вийде чистим із води. Та не хотілося рятувати свою шкуру такою ціною. Сам тоді з котушок злетить слідом за Маргариткою. Не по-людському це. Вона, можна сказати, на блюдечку з блакитною облямівкою спадщину і гроші принесла, прикінчивши ворога, а він її ментам, та в божевільню? Ні, Кирило ще побореться. Щоб не сидіти склавши руки, почне з Сизова. Давно пора старому смердючому цапові показати, хто в місті господар.

Вискочивши надвір, чоловік нервово озирнувся. На подвір'ї, освітленому ліхтарями, стояло шість відполірованих до блиску чорних позашляховиків. Трохи віддалік, біля лавок, невеликими групками зібралося близько двох десятків хлопців, балуючись цигарками та травлячи вульгарні байки, через що у дворі стояв регіт, як від дюжини коней. Тільки й чекали наказу розпочати.

Рощин віддав належне Калачу – що-що, а швидко організовувати камікадзе той умів. Ризикувати своїми хлопцями з охорони заради небезпечних ходок безглуздо, тому зі своїх зазвичай брали найспритніших, для прикриття, так би мовити. На забій, як називав інших Тимур, підходили охочі підзаробити, котрі не дуже дорожили своїм життям. Хоча й не з вулиці набрані, більшість з хлопців Кирилу знайомі з попередніх сутичок і перевірені на вошивість. Брати абсолютних новачків надто ризиковано – ніколи не знаєш, можна довіритися чи чекати на кулю в спину.

– Ну що, мужики, готові? – окликнув, привертаючи увагу.

На мить замовчавши, хлопці втупилися на Рощина і замість відповіді ще дужче загомоніли, не поспішаючи розсідатися по машинах.

– Вам Калач пояснив, куди їдемо і з якою метою? – поклав руку на пістолет, що стирчав із кобури на поясі, якщо раптом хтось забув, хто головний і кого варто слухатися.

Неохоче викинувши недопалки в урну, чоловіки зробили крок у напрямку Кирила.

– Ну припустимо, – відповів за всіх наймолодший – років двадцяти п'яти від народження, але самий борзий. Причому цього нахабу Рощин бачив уперше, – Калач де?

Гарне питання. Посміхнувшись, Кирило озирнувся до будинку. Світло в кабінеті, як і раніше, горіло, Тимур не поспішав виходити. Що ж, вибір зроблено. Ну і хрін із ним. Нехай і звик за останні роки, що в подібних ситуаціях зазвичай прикривав Калач, цього разу сам упорається. Парочка вірних хлопців і цих йолопів цілий натовп.

– Сьогодні я замість Калача, – сунувши цигарку між зубами, чоловік недбалим жестом вказав на автомобілі: – По конях. Час не терпить зволікання.

Поки хлопці розсаджувалися, квапливо викурив сигарету. Глянув наостанок на вікна, сплюнув і кивнув своїм Максу та Льосі, що час, та сів на пасажирське місце в джип. За кермом сидів новенький хлопець.

Ось як, нахабство зашкалює. Щоб Кирило у свої роки ліз до хазяйського місця... Хоча Рощин якраз таким і був замолоду. І любив таких же, шанував. Від подібних більше толку, ніж від підлабузників. Ніколи не був прихильником істини, що раз бояться – значить поважають. Бояться – значить гієни, що трясуться за свою шкуру і яким довіряти не можна. А ті, хто в обличчя висловлювали, що думають і поводяться звичним чином, зазвичай набагато чесніші.

Королева така ж. Пряма, чесна, відверта. Не грала в кішки-мишки, а відразу давала зрозуміти, що до чого і навіщо. Була б іншою, мабуть, не рвав за неї так дупу. Ще на аукціоні не звернув би уваги.

Трясця! Щось відбувалося не те. Не добре. Неподалік час і сам замість Ритки із котушок злетить через неї. Ні, так не піде. На справу варто їхати із чистою головою. Плювати, що переважно, в будь-якому випадку справляться з сизовськими. Ті навряд чи очікують посеред ночі облаву, але підстрахуватися та перемикнутися на щось, щоб мозок протверезити, не завадить.

– Я тебе не пригадую, – змірявши байдужим поглядом водія, що, міцно стискаючи кермо, вів досить впевнено та рішуче.

– Я ніби теж Вас не знаю, – відмахнувся нахаба, не відводячи очей від дороги.

– Як тебе хоч звати?

– Яка різниця? – не повертаючи голови, – Зробимо справу, я отримаю свою зелень і на цьому розбіжимося. Дітей разом не хрестити. Вам же плювати на мене, якщо відверто.

Кмітливий. Рощину насправді плювати. Але треба щось казати, чимось зайняти себе, інакше образ Марго зведе з розуму. Думати про дівку в такий момент – остання справа. Чорт із ним, що  через ту саму дівку затіяв заворушку.

– На подібних заходах хоч бував колись? – поблажливо буркнув Кирило.

– Не бійтеся, стріляти й пики бути вмію майже професійно. За плечима два роки у десантурі.

– Де служив?

– Львів, 80-а повітряно-десантна бригада.

Рощин хмикнув і знову, вже з цікавістю, глянув на випадкового помічника. Молодий ще, зелений. Але що більше придивлявся, то більше впізнавав у ньому себе. У свої роки також відмотав термін у десантурі. Служив, щоправда, у Дніпрі.

Не доречно згадалися роки служби, що випали на період війни в Афгані. Багато тоді офіцерів та прапорів із їхньої дивізії відправили у гарячі точки. Та що приховувати, сам був налаштований іти, але якимось дивом, чи з подачі батька, пронесло. Познайомився з Калачовим і той наставив на істинний шлях.