Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Ритко, ти чула, що я щойно говорив про нього? – завив, хапаючись за голову.

– Чула, – надзвичайно спокійно. Самій від себе стало моторошно, – Не бійся, я повернуся не для того, щоб бути з ним. Хтось має обірвати цей фарс. Якщо для того, щоб покінчити з усім кошмаром вам бракує якихось папірців, варто було сказати про це з самого початку. Сама їх дістану.

– Рито, мені вони не потрібні такою ціною.

– Я дістану їх не заради тебе, а заради себе, – кинувшись до виходу з кафе.

– Стояти! – перехопив Олег. Розвертаючи до себе, міцно притис до грудей, – Ти до нього не повернешся.

– Повернуся, Олеже, – втягуючи повітря, Одинцова підняла підборіддя, стикаючись з чоловіком очима, – Зарубай собі на носі – я повія. Нічого спільного між нами, окрім сексу, що вже трапився, бути не може.

– Ритко, дурепа моя, – притягнувши її долоню до губ, став поспішно покривати легкими поцілунками, – Що він знову з тобою зробив, що замикаєшся?

– Тобі, правда, цікаво? – з викликом, – Те саме, що й десятки чоловіків до нього – трахнув. Сподіваюся, усвідомлюєш, що брудна дівка тобі ні до чого? Не зараз, так через місяць-два, у кращому разі рік – ти дивитимешся на мене і бачитимеш тих, хто до мене торкався. Насамперед Рощина. І коли це почне повторюватися регулярно, день у день, ти мене зненавидиш, але кинути не зможеш, бо доти пообіцяєш, що завжди будеш поряд. Не стримати обіцянку не можна, ти благородний, правильний. Тоді твоє життя перетвориться на пекло. Ти пошкодуєш, що зв'язався з повією, та буде пізно.

– Ритуля…

– Змирись, що Ритка Одинцова, яку ти колись любив, померла шість, а краще дванадцять років тому, на тому покинутому заводі разом із Пашком. А я жінка, зовні схожа, але та, що не має нічого спільного з нею.

Добивала остаточно. Боляче ставало від цього, тяжко, але так на краще. Сама чудово знала, що має рацію. І Олег розумів, не дурень.

Спіймавши чоловічий погляд на безіменному пальці, куди сам днями раніше одягав обручку, відповіла на німе запитання:

– Каблучку поверну через Бурю. Разом із документами.

– Але ж ми...

– Нас не існує. І ти. Мені. Ні. Потрібен, – Чітко, по складах, вбиваючи думку в кожен куточок чоловічої свідомості, – Тієї Ритки Одинцової давно немає.

І поки Чернишевський не знайшовся з відповіддю, вирвавшись, поспішила геть.

Біля закладу вартував Руслан:

– Ви поговорили?

– Поговорили, – обернувшись, слабо посміхнулася, – Дякую.

– Але ж як... – розгублено розвівши руками, чоловік застиг, як укопаний, озираючись туди, де мав залишитися Чернишевський.

– Все нормально, – підбадьорливо поплескавши Буртенка по плечу, награно хоробро заявила Ритка, – Він упорається. Так на краще. Ходімо. Потрібно приїхати додому до повернення Кирила. Нас з тобою чекають відповідальні справи.

Озирнувшись наостанок на кафе, водночас і побоюючись, і бажаючи ще раз побачити Олега, попрямувала до виходу на вулицю. Бувши у самому вирі столичного життя, була далеко звідси – намагалася зібрати до купи почуте.

Кирило та Плантатор одна особа. Чи це стало відкриттям? Навряд чи. Завжди знала, що життя Рощина далеке від праведного. Чи уявляла, наскільки все серйозно? Виходить, недаремно в голову лізли порівняння Кирила з Латуніним. Єдина кров рано чи пізно дається взнаки. Багато що ставало на свої місця. Крім одного – чому й нині, через стільки років, Рощин не бажає її відпускати? У неземні почуття вірилося важко.

Дідько, грають нею, як лялькою! Олег, від близькості якого мало не збожеволіла, не виняток. Дивно, що зараз вдалося включити холодність, якщо це можна назвати холодністю, після багатьох претензій, висловлених під час чергової істерики. Настав час прийняти, що їм не бути разом. Не через погрози Рощина. Кирила ще можна якось подолати, а от її психологічні бар'єри навряд чи.

Досить сліз та страждань. Попереду справді важлива справа. Попри відносини з Чернишевським, має допомогти. Правда, що відкрилася, остаточно і безповоротно відбила залишки колишньої подяки Рощину за давній порятунок. Напрошувалося логічне запитання: хто і кого рятував? Кирило, як завжди, свою шкуру, а вона, Маргарита, стала одним зі способів. Настала черга мінятися місцями: рятуватися буде Одинцова, а Кирила, який виступав перешкодою, давно настав час переступити.

Сідаючи в таксі, Ріта не передбачала, яка цьому буде ціна.  Так само як і не уявляла, що буде далі. Поки існувала конкретна мета, котру треба досягнути, а все інше відійшло на другий план.

Дівчина забула, що правда часто може обертатися проти борця за неї. Що для одного істина – для іншого спосіб виживання. Коли в задачі є суцільно невідомі, важко знайти достеменне значення. Правда, подана під різними точками зору, здатна перекручуватися. Життя непередбачуване: деколи здається, у твоїх руках козир, але він тут же перетворюється на дрібну, нічим не помітну масть. Готуючись до боротьби, ти стаєш заручником обставин та інших людей. Борючись за свою істину, ти зазнаєш випробувань і завдаєш болю оточенню. Та коли приходить усвідомлення, що змінити нічого не можна – рулетка життя вже запущена. Не залишається нічого, окрім як надіятися на Бога і молитися, щоб справедливість перемогла ...