Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2004 рік

– От, дідько! Треба було прибрати його з самого початку, – скрипнув зубами Рощин, міцніше стискаючи в руці пульт управління і люто вдивляючись у телевізор, де програвався відеозапис із Гришкової квартири.

– Кирюхо, ти знову за старе? – Тимур, що увійшов до кабінету, хмикнув, краєм ока чіпляючись за події на екрані.

– А як по-твоєму ще, – огризнувся чоловік.

З учорашнього дня, коли Калачов вилучив через свої канали запис, Рощин перемотав її не один десяток разів. Навіщо? Чорт знає. Але повертався до відео, ніби хотів повернути час, змінити щось, або знайти зачіпку. Все марно. Лише сильніше добивав себе. Гидко було спостерігати, як цей виродок лапав його Королеву. Коли дивився, як братик тріпав дівчину, немов останню шавку, вилиці зводило. Хотілося начистити морду вишкваркові.

Говорять, про мертвих або добре, або ніяк, але Рощину фізично було важко стримати емоцій. Убила Ритка Латуніна і заслужено. Але все одно падлюка легко відбувся. Кирило б його за яйця верх ногами підвісив і повільно шкіру здирав за все свавілля, що той творив.

Сильніше за все добивав момент, де Марго собі вени різала. Тут фільми жахів відпочивають. Навіть для нього, котрий бачив у житті багато крові та брав участь не в одному вбивстві. Але одна річ, коли своїми руками вбиваєш негідника, на якого чхати з високої дзвіниці, а зовсім інше – споглядати, як жінка, що однією думкою про себе вивертає душу навиворіт, хоче накласти на себе руки. Кирило уявити боявся, що зробив би з оточенням, з чортовим борделем, із Сизим, якби Маргарита не вижила. Камінь на камені не залишив би. За будь-якого розкладу не залишить. Усі заплатять. Усі отримають за заслугами.

– Що там? Всі готові? – на секунді, коли Маргарита потяглася за склянкою, Кирило вимкнув запис і з презирством відкинув пульт на стіл, звертаючи увагу на Тимура.

– Готові, – склавши руки на грудях, друг відкинувся до спинки крісла, похмуро поглядаючи на Рощина, – Може, ну його до біса? Нехай розбираються вищі структури. Кажуть, вбивство Авіатора створило ажіотаж в органах. СБУшники заворушилися. Цей їхній новий генерал всерйоз почав копати. Питання кількох днів, коли вийдуть на Сизого і самі все зроблять. Навіщо ще раз світитися?

– І що вони зроблять? – підскочивши, Кирило різким рухом відкрив ящик столу і дістав пістолет, – Сполошать осине гніздо. Думаєш, Сизому щось буде? Та ні чорта подібного! Ніби не знаєш, як справи в країні робляться – гроші вирішують все, – перезарядив збою, сунув за пояс, – Потягають декілька разів у ментовку, а елітний заклад продовжить своє існування, але під більш високопоставленим дахом.

– З якого часу ти в борці за справедливістю подався? – Калач ентузіазму Рощина не поділяв.

– З таких, що мені Сизий упоперек горла вже! Давно настав час кінчати й з ним, і з Гришкою. Так ні, сиділи, чекали поки дівчисько за нас брудні справи не зробить!

– Так би й сказав, що за повію свою переймаєшся, – закуривши, пирхнув Тимур, – Мовляв, зробила добру справу, і якщо не втрутитися, її посадять. Подяка і таке інше, розумію. Але ти не цар Спарти, а вона не Олена Прекрасна, щоб влаштовувати велику війну.

– Ти погано розумієш? – Кирило за лічені секунди опинився поруч із Калачом. Вхопивши за горло, приставив до скроні пістолет, – Цієї ночі я прикінчу Сизого і заберу Інанну, з твоєю допомогою або без, – важко дихаючи, на мить міцніше затиснув долоню, що в друга зіниці розширилися від нестачі кисню, – Вибирай – зі мною ти чи ні. Якщо ні – котись на всі чотири сторони, сам впораюся.

На тому різко відпустив, ховаючи збою.

– Ну ти й псих! – Закашлявшись, прохрипів Тимур, розтираючи горло.

Рощин відмахнувся і квапливим кроком покинув кабінет.

Може, й псих, але доведе справу до кінця. Давно настав час випустити пар. Сизий зі своїм кублом єдино вірний і можливий варіант. Має рацію Тимур, Рощин переймається за Ритку. Тільки зізнатися комусь, у тому числі самому собі, що затіяв всю тяганину з майбутніми розбірками через неї, означало визнати слабкість перед жінкою. А ставати слабким перед кимось, тим більше повією, не мав наміру.

Але варто згадати, як Ритка вени різала, рвати та метати хотілося. Картинка, що побачив учора в лікарні, застигла пеленою перед очима. Від королеви лишилося одне королівське ім'я. В іншому – шкіра, кістки, та суцільні синці, що чорніли під віками настільки, що очей не видно, зіниці ледве блищать. Проводами перемотана, все пищить-скрипить, крапельниця капає невпинно. Ребра переламані, суцільні садна і рани. Мало того, що крові багато втратила, коли вени розкрила, ще й кістки перебила, доки в яр летіла на повній швидкості. Як сказав лікар, дивно, що жива лишилася, і то не факт, що пощастило.

Психіка похитнулася. Як виявилося, похитнулася конкретно. Кирило зрозумів це, як увійшов і зацькований погляд побачив. Істерика, бажання знову накласти на себе руки були тому підтвердженням. Потім лікар зробив аналізи, вивчив папірці й зі знанням сказав, що справи в реальності погані. Фізично відновитися можна, а от морально потрібно дуже і дуже постаратися. Звичайним доглядом і часом не обійдеться. Позитивні емоції, близькі люди поруч, сюсі-пусі всілякі – верхівка айсберга на шляху одужання. Найменша неправильна дія і дах поїде так, що назад не повернути – шизофренічка на все життя. Про яку в'язницю чи допит мова? Їй би не нагадувати про те, що сталося, щоб хоч трохи прийшла до тями. А якщо пустить ситуацію на самоплив та дозволить правоохоронним органам вийти на неї та вплутати в судові справи, нічим добрим не обернеться.