Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

До місця призначення дісталися за лічені хвилини. Хоча діставатися далеко не довелося. Машина пригальмувала на головній столичній площі, якраз біля торгового центру. Розплатившись, Руслан упевнено потяг Одинцову до скляних дверей.

– Вам із Чернишевським треба поговорити, – передбачаючи наперед питання.

Чому Маргарита не була здивована? Не дарма кажуть: хочеш сховати щось – сховай на найвиднішому місці. В цьому випадку вони будуть ховатися самі, але суть не змінюється. Загубитися серед сотень випадкових перехожих та відвідувачів ТЦ у центрі столиці набагато простіше, ніж у маловідвідуваній забігайлівці на околиці.

Побалакати… Добре, не встигла побудувати ілюзій, що з'явиться можливість не повертатися до Кирила.

– Іди, – зупинившись біля входу в одне з найпопулярніших кафе, Руслан вказав на найдальший столик, за яким сидів чоловік.

Олег. Навіть через те, що він, взявшись за голову руками, закривав обличчя, Маргарита не могла його не впізнати. За силуетом, поставою, тяжкістю і нервозністю, що прозирали в кожному русі. Перебуваючи за десятки метрів від Чернишевського, здавалося, чула кожне його зітхання.

Від споглядання за Олегом відчуття змішалися. Хотіла злитися, та не виходило. Хотіла обійняти, поцілувати, повернути впевненість в ньому, та не можна. Відчуття негідності після Рощина давалося взнаки. І потім... небезпечно все. Якщо Чернишевський готовий ризикувати життям не зрозуміло заради чого, вона жертвувати їм не готова.

– Рито, йди, – підштовхнувши легенько в спину, поквапив Руслан.

А вона з місця не зрушила. Споглядала за таким близьким і водночас далеким силуетом рідної людини й розуміла, що відступати пізно. В одну мить Чернишевський, наче відчувши увагу до своєї персони, опустив долоні та, відкривши повіки, поглянув на Маргариту.

Може, це на краще? Нерозумно було вважати, що один лише телефонний дзвінок змусить його відступитися. А от якщо взяти себе в руки та в обличчя повторити заучені фрази, Олег відчепиться і зрозуміє, наскільки дурна витівка рятувати її як від Рощина, так і самої себе. Саме так Одинцова й вчинить. Піде і переконає припинити ризикувати життям непричетних людей.

– Рито, ну ж бо, – не вгавав Буртенко, – Він чекає на тебе.

Так, Руслан правий – чекає. Мабуть, завжди чекав. Настав час розірвати замкнене коло. Глибоко втягнувши повітря, зробила крок уперед. Після ще й ще, наближаючись до заповітного столика. Наближаючись, спостерігала за реакцією Олега: як неквапливо підвівся; як, відсунувши стілець, ступив назустріч; як невпевнено підняв руки з явним прагненням обійняти, коли між ними лишилося якихось пів метра. Та так і не обійняв, отримавши від Маргарити льодяний погляд.

Пройшовши повз, Одинцова опустилася на стілець навпроти.

– Рито, – сідаючи назад, ніяково усміхнувся, – Ритуля… Вибач, що не дотримав обіцянки. Не вберіг тебе, – пробував доторкнутися до долоні.

– Не треба цього, – відсмикнувши руку, як від відкритого полум'я, поспішила відвести погляд, – Ти мені не потрібен.

– Ритуле, я знаю, що він змусив тебе це сказати, – знову торкаючись тендітної дівочої долоні, цього разу накрив своєю, стискаючи міцніше і надаючи впевненості, – Але зараз ми вдвох і можемо поговорити відверто.

Ах, як вона цього хотіла! Як, виявляється, за кілька нестерпно довгих днів без Олега, скучила за його дотиком, голосом. Та не мала права. Потрібно заспокоїтися і раз і назавжди покінчити з усім. Повинна сказати це, дивлячись у вічі, інакше не повірить. Адже вона вміє прикидатися? Раніше вміла. Бувши в чортовій Інанні, неодноразово посміхалася і не подавала знаку, наскільки огидні дотики найзапекліших мерзотників цього світу, а збрехати близькому на благо повинна тим більше.

– Я, здається, у телефонній розмові ясно дала зрозуміти, – пульс зашкалював, видаючи хвилювання, але Маргарита впевнено подивилася на Чернишевського, – між нами більше нічого не буде. Ти мені не потрібен.

Господи, хоч би не відчув протилежного! Хоча б повірив.

– Добре, – зі свистом втягуючи повітря, насилу згодився Олег, – Про це ми поговоримо після. Але не замикайся і не чини опір нашій допомозі.

– Ні ти не зрозумів! – перебила, висмикнувши руку, не в змозі витерпіти солодке катування. Настав час закінчувати з фарсом. Чим швидше, тим краще, – Мені не потрібна ні твоя, ні чиясь допомога! Он, Буртенку краще допоможи! Досить йому бігати, як вірному псу та виконуючи вказівки. Мені допомагати не треба. У мене все чудово. Розважилися і годі!

– Рито, я знаю, ти думаєш, що тебе зрадили, але не все залежить від мене.

– От і прекрасно! На цьому наші дороги розходяться. У тебе своє життя, у мене своє. І в моєму тобі немає місця. У ньому я з Кирилом.

– Та годі вже про Кирила! – гучніше, ніж слід, закричав Олег, змушуючи здригнутися від несподіванки Маргариту і привертаючи увагу решти відвідувачів. Озирнувшись, піддався вперед і вже пошепки додав: – Думаєш, я не знаю, що це його витівки? Що він тупо шантажує тебе? А тобі доводиться, як маріонетці, підкорятися?

– А що мені робити? – настала черга спалахнути Одинцовій. Через докір емоції не стрималися всередині, – Я знову сама за себе! Хоча ні, не так. Я за тебе теж! Чи що ти мені накажеш? Вильнути хвостом і втекти від Кирила, а позаду нехай хоч танки вибухають? Та він насамперед того ж Руслана приб'є! А потім ще й тебе до купи. А мене все одно не відпустить! Мені свободи не бачити! А свобода ціною в життя небайдужих людей мені не потрібна.