Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

2010 рік

Тік-так, тік-так, тік-так...

Маятник годинника монотонно коливався з боку в бік, відмірюючи виснажливий потік часу. Повільно. Страшенно повільно.

Маргарита, проводжаючи секундну стрілку, думками перебувала поза цієї кімнати. Намагалася сховатись від жахливої ​​дійсності.

З пам'яті виринали яскраві та, мабуть, найщасливіші дні її нікчемного життя, проведені на Сицилії. Не через гарні місця, не через втілену мрію дитинства, а через Олега. Казка, що швидко перетворилася на сувору реальність.

Ненавиділа себе. За бридке минуле, яке не відпускало ні на крок. Яке знову і знову давило, грубо й жорстоко скидало з небес на землю, нагадуючи, що прості людські радощі не для неї. Щастя не для неї. Побувавши на дні, вивалявшись у липкому бруді, не гідна літати над землею вільною білою птахою, купаючись у сонячних променях. Неможливо стати чистою. Бруд не відмити. Ніколи. У цьому Рита переконувалася день за днем. А коли дозволяла собі хоч на мить забутися, щось чи хтось із розгону і різко кидав її долу. Останнім часом це був переважно Кирило.

Маргарита ненавиділа себе за слабкість. Краще б переступила через поручні балкона. Усім стало легше та простіше жити. Проблеми, причиною котрих вона регулярно ставала, вирішилися самі собою. Але не вийшло. Мабуть, не варта навіть смерті. Не потрібна ні на землі, ні на небі, якщо Бог не може змилосердитися над нею.

Кирило її розтоптав. Морально вивернув та вирвав душу. Вона готова була багато перетерпіти – і крики, і суперечки, і удари. Сподівалася, що Рощин зрозуміє, зглянеться, відпустить, але... Для Кирила не було меж. Загрозами змусити зателефонувати Олегу і відмовитись, щоб потім примусово взяти силою, так у його стилі.

Нехай до грубого відношення Одинцовій не звикати, але в конкретному випадку усвідомлювала, що бажаному майбутньому з Олегом, про яке наважилася замислитися навсправжки, тепер ніколи не справдитися. Як після того, що сталося, зможе дивитися в очі Чернишевському? Як після Рощина наблизиться до нього?

Господи, з її минулим так безглуздо думати про зради. Про які зради мова, коли свого часу до неї половина міської верхівки ходила? Але ні, колись дозволила собі відпустити минуле. Після сицилійського відпочинку поклялася, що більше ні з ким і ніколи, окрім Олега... Але знов Кирило. Нехай і проти волі…

Хоча про що вона знов мріє? Після того, що наговорила Чернишевському, він сам не підійде до неї. Маргарита принаймні б точно не підійшла на місці Олега. Так буде краще. Головне, щоб Рощин дотримався обіцянки та не намагався помститися. Дівчина сумнівалася, але Кирило дав слово, якщо вона залишиться, не чіпати нікого. Раніше чоловік завжди тримав своє слово. 

Яке все-таки дивне життя. Раніше шукала порятунок у Кирилові, нині хто надав би порятунок від нього…

2004 рік

Противний писк десь на межі свідомості посилювався з новою секундою. Біль, що пронизував кожну клітинку, кожну кісточку тіла, ставав відчутнішим і реальнішим. Спогади про пережите теж поверталися не одразу. Точніше, спочатку взагалі не поверталися.

Дихати було тяжко, майже нестерпно. Зрозуміла це, коли монотонні звуки збоку стали настільки гучними, що здатні були розірвати мозок. Шум зводив з розуму. Голова була чавунною. Здавалося, з кожним потойбічним звуком ззовні, її з усієї сили лупили по черепній коробці. Ледве чутне зітхання, а ребра ніби лещатами всередині стискали кожен орган. Якщо пекло існує, тепер дівчина знала, яке воно.

Спроба відкрити повіки далася насилу, ніби пролетіла з грандіозної висоти, падаючи. Але коли очі все-таки розімкнулися, кілька миттєвостей намагалася сфокусувати погляд на чомусь, щоб змусити свідомість згадати хоч би хто вона, де знаходиться і чому?..

– Ой-ой... – щось схоже на стогін долинуло десь поруч.

Не відразу зрозуміла, що звук видала сама. Хотіла поворухнути пальцями, а по тілу ніби проїхав величезний асфальтоукладальник. Зі свистом втягнула повітря. З'ясувалося, видихати легше, ніж вдихати. Ще б пак, вдихнути, значить – поборотися за життя. А випускати останні зітхання для слабаків на кшталт неї. Не знала, напевно, але чомусь була впевнена, що слабачка.

Пройшов якийсь час, перш ніж опритомнівши, почала трохи розуміти та розглядати те, що входило у поле зору. Світлі, ледь синюваті стіни, біла стеля, якийсь столик навпроти з безліччю різноманітних баночок.

Усвідомлення, що знаходиться в лікарняній палаті прийшло з тим, коли вхідні двері праворуч, які й помітити не встигли, відчинилися, а в кімнату увійшов невідомий сивий чоловік років п'ятдесяти, у білому халаті та шапочці. Слідом другий, молодший на пару десятків, теж у халаті, але накинутому на плечі якось поспішно, недбало. Чоловік, при одному виді якого кров швидше побігла у венах, але й дихати стало у рази важче.

– О, наша пацієнтка прийшла до тями! – не без задоволення відзначив на ходу лікар, кинувшись до ліжка з дівчиною. Озирнувшись на другого: – Я казав Вам, Кириле Сергійовичу, що поверну її з того світу.

– Залишіть нас наодинці! – скомандував другий.

Хрипкий, твердий голос і похмурий погляд, що пронизував наскрізь, щось сколихнули в душі. Цей Кирило дивився на неї так, що ніяково ставало. Натомість було щось… знайоме, близьке, рідне навіть.

– Кирило Сергійовичу, те, що дівчина прийшла до тями, нічого не означає, - огризнувся лікар, одягаючи стетоскоп, – Необхідно переконатися, що вона в порядку.