Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Сунувши обручку назад у кишеню, дістав телефон і набрав потрібний номер.

– Тимуре, – коли на тому кінці дроту підняли слухавку, – Пришли до мене кілька тямущих хлопців.

– Що трапилося? Труп треба закопати? – бридко розсміявся Калач.

– Що? – не відразу зрозумів Кирило, – Мені охорону до Марго треба приставити.

– А-а, ось воно що, – розчаровано простяг, – Грішним ділом, подумав, що ти її прибив на місці. А ти ще й варту… Чи не багато честі дівці?

– Погано розумієш? – обурився чоловік, – Я сказав, пришли пару тямущих хлопців, яким можна довіряти.

– Пристав до неї Бурого і на тому кінець. Ти ж йому довіряєш як самому собі.

– Я схожий на психа, вдруге на ті самі граблі?

– А ти пристав, пристав, – загадково потребував Калачов, – Є у мене з цього приводу деякі міркування. Ти його офіційно до Ритки, а мої парубки хвостиком за ними. Не бійся, моїм точно можна довіряти. Я ручаюсь.

– Гаразд, будь по-твоєму. Але підведеш, і тебе закопаю.

– Готуйся Буртенка закопувати.

Відключившись, Кирило хотів було набрати Руслана, коли у двері знову подзвонили.

– Кого там чорти принесли? – йдучи до входу, бурчав Кирило. Та відчинивши двері, мимоволі розплився в уїдливій посмішці, – На ловця й звір біжить.

– Можна? – перед ним стояв втомлений і добряче пошарпаний Руслан з фінгалом під оком.

– Ну, заходь, – пропускаючи у квартиру, – Справа до тебе є. Але врахуй – підведеш і цього разу, три шкури спущу та живцем закопаю.

– Я не підведу. Що від мене потребується?

– З вогню та в полум'я? Молодець, поважаю. Будеш знову Ритку стерегти.