Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Якийсь час так і крокували, мовчки, кожен розмірковуючи про своє. Згорнувши до пустельного, через похмуру погоду, скверика, Руслан промовив:

– Я казав колись, що не радий, що вплутався в цю історію? – Маргарита кивнула. – Так от, як би погано не було, удавана частина життя багато чому навчила. Навчила виживати. Навчила сподіватися. Навчила боротися. За бажання я міг кинути все на будь-якому етапі, особливо, коли гра зайшла надто далеко. Коли ходиш по лезу ножа і будь-якої миті тебе можуть розкрити… – зупинившись посеред алеї, уважно поглянув на Одинцову, – Один Бог знає, чим усе закінчиться. Та якщо я вас зараз кину, сам себе поважати перестану. Першими з корабля біжать щури. А я не хочу через деякий час прокинутися з думкою, що міг щось зробити, але не зробив, бо злякався. Це не по-людськи.

– Ти до чого? – кутаючись в кофтину, насупилась.

– До твого питання, чому я тут. Сподіваюся, розумієш?

– Більш ніж. Я не розумію іншого – за що ви боретесь? Який сенс? Я не варта жертв.

– Справа не в тобі, – вперто підтис губи, міцніше стискаючи в кулаці ручку парасольки.

– Тоді в чому?

Вперше так близько розглядаючи Буртенка, намагалася осягнути, яка він людина. Які повороти долі занесли його до Рощина, в СБУ й взагалі у весь цей бруд. Напевно, він має своє життя. Хоча яке до дідька життя під прикриттям? Так, виживання. І холодне примруження, і кам'яний вираз обличчя підтверджували, що своє життя він поклав на вівтар служби, яка нічого доброго не принесла.

– У кожного свій інтерес, – знизавши плечима, Руслан відвернувся і попрямував далі. – Причина не в Олегу, і тим більше не в мені. Щоб ти знала, я пішак у великій грі. Та й Олег також. Думаю, він вважав би за краще бути на моєму місці, поряд з тобою.

– Після сказаного мною він бачити мене не захоче, – криво посміхнулася, виставляючи долоню з-під парасольки та ловлячи дрібні краплі.

– Дурна ти, Ритко. Ми вчора перетиналися, він дуже переживає за тебе. Але, як я сказав, з ряду причин не може бути тут.

– Мене Кирило шантажував, – зізналася. Так, ніби це в порядку речей: і шантаж, і такі відверті розмови з Буртенком.

– У його стилі, – також витримано відреагував.

– Він погрожував убити Олега, якщо я не залишусь.

– Олег якось переживе ці погрози.

– Ні, я гадаю, він серйозно, – цього разу зупинилася Одинцова.

– Рито... – намагаючись узяти дівчину за руку.

– Ні, – відсмикуючи, як від чуми, – Руслане, я його добре знаю.

– Не забувай, я працював у нього шість років.

– Навіть якщо ти маєш рацію, я не зможу після всього повернутися до Олега, ніби нічого не сталося.

Прохолодний вітер викликав мурашки на шкірі, і Ритка пошкодувала, що не одягла куртку. Але яка різниця до фізичного комфорту, коли серце всередині замерзло. У голові все змішалося, заплуталося. Не хотіла зовсім нічого, тільки б відстали всі, а їй вдалося забутися.

– Все так погано, так?.. – чи то питання, чи констатація факту.

– Якщо Олег, як ти кажеш, хотів бути на твоєму місці, чому дозволив Кирилу мене забрати? – вирвалось, перш ніж подумала і проконтролювала себе. І вже питання лилися потоком, перетворюючись на істерику: – Чому, досі не забрав? Чому сидить і чекає чогось? Чому ти віддуваєшся за нього? Адже це не твоя війна! Не твоя!

Схаменулась, коли била Руслана кулаками по грудях, а той, кинувши парасольку на землю, різко струшував за плечі:

– Візьми себе в руки, Маргарито! Ти переживала часи й гірші за теперішні.

Сухий, безликий тон подіяв наче крижана вода. Справді, всяке ставалося, і зривалася значно менше. Але, як часто буває, коли напруга і нерви накопичуються та регулярно стримуються в собі, в результаті вистачає найменшого потрясіння, щоб дійти до краю. Соромно, що саме Буря, чоловік, котрий менше за всіх того заслуговую, потрапив під роздачу. 

– Вибач. Я… — почала було, ховаючи обличчя в долонях і нервово здригаючись.

Видавити із себе щось зрозуміле не вдалося. Заплуталася. Страшенно заплуталася. Життя було схоже на психоделічну драму. Все, як у страшному кіно. Але якщо фільм рано чи пізно добігає кінця, в їхньому житті ні кінця ні краю не передбачалося.

– Знаєш, ти маєш рацію, – заговорив Буртенко, – мені набридла ця гра. Ходімо! – смикнувши за зап'ястя, потягнув у бік дороги.

– Гей, куди? – обурилася, намагаючись встигнути за чоловіком, кроки якого здавались надто широкими.

– На зупинку, – не обертаючись, буркнув Руслан.

Перш ніж у голові виникли припущення, що задумав, Буря впевненим рухом упіймав таксі, що проїжджало повз серед десятків інших авто. Зазирнувши в салон крізь бічне скло, про щось домовився з водієм, не відпускаючи руки дівчини зі своєї. Потім, відчинивши задні дверцята, засадив Марго всередину, а сам застрибнув на переднє сидіння. Миттю машина зірвалася з місця, несучи кудись уперед.

У голові одразу рій думок. Спроби дізнатися у Руслана нічого не дали. Відмахнувшись, як від настирливої ​​мухи, чоловік набрав когось на мобільному. Секунди та ім'я Чернишевського з його вуст заставило серце Ритки калататися гучніше. Сумнівів, куди прямують, більше не залишалося. І ніби варто радіти, але замість радості тупо огортав страх. Не за себе. За Олега. За Руслана. Якщо про подорож стане відомо Рощину, не поздоровиться нікому. Думки про те, щоб не повертатися, чомусь навіть не виникало. Добре засвоїла урок минулих днів: хоч скільки бігай, все одно не втекти.