Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Чому ж? – Маргарита звивалася, наче змія, – Одразу помстишся брудній зрадниці та своєму заклятому ворогові! Ти ж цього хочеш?!

Кирило дивився на неї та не міг уявити, якого дідька навіть зараз, брудна, облізла, в драних ганчірках і мало схожа на ту Королеву, на яку одного разу повівся, дівка приваблювала його. Щобільше, чоловікові нині хотілося одного, і це аж ніяк не вбивство. Хотілося трахнути її. Та так, щоби думати забула про Чернишевського. Щоб зрозуміла, хто тут головний і кому належить, раз прості слова не доходять до дурної голови.

Зрештою, чому він ще стоїть і сумнівається. Давно звик брати від життя все, що забажає. Маргарита ніколи не була винятком. І не стане. Вона його жінка і швидко зрозуміє, що гра в кішки-мишки не для нього. З ним жарти погані.

Підкоряючись швидкоплинному пориву бажання, Кирило перемістив руки їй на талію. Рваний видих дав зрозуміти, що Марго здивувалася, а він, не даючи схаменутися, різким рухом відтіснив до стіни, притискаючи своєю вагою. Понишпорив по тендітному тілу, подумки помітивши, що зовсім захляла його Королева, скоро шкіра та кістки залишаться.

– Кирило, що ти робиш? – у спробі ухилитися від жадібних поцілунків.

– Те, на що маю повне право, – хрипко, відчуваючи, що довго не протримається.

Напруга останніх днів виливалося в збудження, і сексуальна розрядка здавалася єдино вірним та вдалим способом розслабитися. Плювати хотів, що про це думає сама Маргарита.

– Будь ласка, не треба... – зриваючись на плач, благала.

Така беззахисна та нещасна. Слідкуючи за безглуздими спробами вирватися зі спритно розставленого капкана, у чоловіка не виникало жодної жалості. Йому приносив задоволення факт, що нині дівка нарешті у повній його владі. Від Кирила залежало – страчувати чи помилувати. І обоє чудово розуміли, чим усе закінчиться.

У переляканих очах завмер страх і маленька надія, що зуміє достукатися та зупинити Кирила. Та не цього разу. Цього разу він матиме Ритку так, як забажає. Грубо та впевнено. У всіх позах і до того часу, доки не задовольнить свій голод.

Вхопивши однією рукою дівчину за волосся, потягнув голову назад, іншою квапливо розстебнув ремінь на штанах. Розсунув коліном стиснуті ноги. Маргарита здригнулася, а Рощин, не контролюючи себе, рвано стягнув з неї труси та торкнувся пальцями до гарячої плоті. Звісно ж, не готова. Здригаючись, вона знов і знову плутано заклинала про милосердя. Милосердя, якому не судилося статися.

Піддавшись уперед, Кирило ривком увійшов до неї. Марго скрикнула, вчепившись нігтями в його плечі. Чоловік, швидко засувавшись, нарешті, зрозумів, чого йому не вистачало. Тяжко дихаючи, діяв наполегливо та жорстко. І чим більше бачив в обличчі дівчини болі та німого благання зупинитися, тим глибше вбивався в її тіло.

– Ну що... – упираючись долонями в стіну біля голови Ритки, між грубими поштовхами пробурчав Кирило, – Досі не віриш, що ти моя?..

– Ти п'яний, – ковтаючи сльози, з відразою промовила Маргарита, – Цього... Я тобі точно не пробачу. Ненавиджу.

– П'яний. Але зарубай собі на носі, дорогенька, – смикнувши за волосся вниз: – Мені не потрібне твоє прощення. Мені треба, щоби завжди була зі мною. Хочеш того чи ні, ти будеш.

Чоловік збирався сказати ще щось, але миттєва розрядка накрила хвилею все тіло і, здригнувшись в останній конвульсії, стомлено обвисло на Марго. Перевівши подих, підняв обличчя дівчини за підборіддя і, скривившись, дивлячись на заплакані очі, просипів:

– І ще: якби я хотів твоєї смерті, ти так би й залишилася подихати на узбіччі шість років тому.

2004 рік

– Де Сизий? – гаркнув Рощин, погрозливо замахнувшись рукою, – Сизий де, питаю?!

– Я… я, не знаю, – заїкалася Белла, – Вдома, мабуть. Ніч все-таки...

- Дзвони! Чого стоїш, вуха розвісила? – витримка чоловіка котилася до чорта лисого. – Нехай молиться, щоб Маргарита була жива, інакше я його живцем закопаю за свавілля! Хоча у будь-якому разі закопаю! – стискаючи кулаки.

– Кірюхо, ти взагалі чуєш? – намагаючись заспокоїти, втрутився Тимур, хапаючи його за плечі та зазираючи у вічі: – Гришки немає! Чого нервуєшся?

– Я радий, – відмахнувся чоловік, дивлячись кудись крізь друга, – Хоча тут бабця надвоє сказала.

– Я гарантую, що Латунін труп, – боязко забелькотів охоронець, котрий став цієї ночі гінцем із поганими новинами, – Ритка його добре приклала!

– Що ти мурмотиш? – підійшовши впритул до Сірого, Кирило вкотре за останні хвилин п'ять, врізав тому у живіт, – На біса тебе приставили до неї? Ти куди дивився?!

– Я не думав, що так вийде.

– Стули пельку! Зі мною поїдеш. Покажеш, де ви Ритку проґавили! – хапаючи за комір, потяг охоронця до виходу.

– Кирило, а мені що?.. – метнувшись слідом, уточнив Калач.

– Візьми у цих ідіотів машину і їдь до Гришка додому, поглянь що до чого. І хлопцям своїм зателефонуй, нехай підтягуються. Там, мабуть, латунинські кіпіш підняли.

З тим і вилетів надвір. Прохолодне повітря трохи протверезило, але Кирило ніяк не міг втовкмачити до голови, як таке сталося. У думках був хаос. Тимур мав рацію – радіти треба. Гришки немає – немає проблем. Ось воно, визволення. Шлях відкритий – йди куди хочеш, роби, що хочеш. Головне, він, Кирило Рощин, відтепер єдиний повноправний спадкоємець батьківського бізнесу. Навіть напружуватися не потрібно.